У мене колись була подруга дитинства, звали Леся. Ми разом гралися у дворі в наречених. Замість фати була звичайна тюль, яку мама хотіла викинути, робили букет з листя й польових квітів. Уявляли, як до нас їдуть наречені у чорних смокінгах за кермом великої машини, а всі гості захоплено дивляться та аплодують. Чоловіки стають на коліна та показують великі обручки з діамантами. Ось такі у нас були дитячі фантазії.
Часто казала, що я буду красивішою нареченою, ніж Леся. Вона на мене ображалася й ми сварилися. Однак, це був тільки жарт.
Я вийшла заміж декілька років тому. У мене була велика розкішна сукня, лімузин, ресторан за містом. У Ігора був приватний бізнес, він був директором компанії, яка займається продажом та чисткою машин. Робота, квартира у центрі міста, багато грошей, навіть купив мені власне авто. Я тоді жила, немов у раю. Та і різниця у віці була не велика. Мені 25, йому – 30.
Леся завжди не щастило на кавалерів. Я навіть намагалася її познайомити з найкращим другом Ігоря. Знаю, що він хороший хлопець, працює на мого чоловіка. Правда, подруга відмовилася:
– Не хочу. Та і взагалі, твій чоловік – директор, а його друг – підлеглий. Відчуваєш різницю? Немов у дитинство повернулися – тобі все найкраще, а я вже маю радіти тому, що залишилося. Ні, дякую, не треба.
Ігор ледь не щодня на вечерю відвозив мене у розкішний ресторан, дарував дорогі подарунки та улюблені червоні троянди. Ми часто відпочивали закордоном. Правда, він постійно повертався додому пізно після роботи. Адже директор фірми все-таки. А я займалася хатніми справами, потім ще й за синочком доглядала. Побут забирав весь мій час, тому я рідко бачилася з Лесею.
Чесно кажучи, після мого весілля наші стосунки дуже зіпсувалися. Вже не була та дружба, як у дитинстві. Дівчина казала, що гроші чоловіка мене дуже змінили, я стала меркантильною, пихатою та зарозумілою. Часто сварилися, адже вона щоразу переконувала у тому, що я вже інша. Тому після чергової сварки ми перестали спілкуватися.
Однак, ми помирилися. Точніше, першим кроком для відновлення спілкування стало запрошення на весілля. Знаю, що її чоловік Іван сирота, працює звичайним вантажником на складі та живуть у невеликій однокімнатній квартирі на околиці міста. Свято було досить скромним – невелике кафе, звичайна сукня, ромашки у букеті. Гостей було мало, адже сама зала була дуже тісною. Навіть музикантів не запросили, а просто ввімкнули музику на колонці. Прості салати й десерти, нічого цікавого та пафосного.
Іван мені сподобався. Привітний, чемний, веселий. А як він дивиться на Лесю! Ну просто словами не передати. Я бачила, що у них дійсно велике та щире кохання. Після свята запросили у гості додому. Стара підлога, яка вже скрипить, ржава сантехніка та двері не тримаються на замках. Але вони щасливі. Обіймаються, він ніжно цілує її руки.
Тоді я почала заздрити подрузі. Мій чоловік дарує нові телефони чи квіти, але робить це ніби просто так. Без кохання та щирості. Просто поставить подарунок на стіл, поцілує та біжить на роботу по справах. Мені не вистачає звичайних прогулянок, як раніше. Ми тоді могли до ранку гуляти у парку. Але зараз у Ігоря на першому місці не я та син, а робота. Тепер навіть на відпочинок з нами не їздить – справи має!
Здається, що я живу набагато краще, ніж Леся. У них навіть грошей нема на нові меблі для кухні, брали вживані. А ось у мене новенька іномарка з салону, триповерховий будинок за містом, дверцята шафи не зачиняються від одягу. Але все одно щось не те… Немов не у одязі щастя…
А що для вас є щастям?
