Моя сестра вкрала мого чоловіка. А потім подарувала мені бабусин будинок.
Я думала, що ніколи більше не зможу дивитися їй в очі. Але все виявилося складніше.
Ми з Ганною завжди були різні. У нас різні батьки, різне дитинство і різне все. Мама народила мене від Василька, з яким швидко розлучилася. А потім зустріла Ігоря і народила Ганну. І Ганна завжди була улюбленицею. Бо вона від коханого чоловіка, бо вона талановита, бо вона пише п'єси і виграє конкурси. А я – бухгалтерка. Сіра і нудна, як казала мама.
П'ять років я жила з Сергієм. Планувала прожити все життя. А він пішов до моєї молодшої сестри.
Мама, звісно, стала на бік Ганни. Як завжди.
Я намагалася не думати про це. Просто жила далі.
А потім зателефонувала Ганна і сказала:
– Приїдемо в п'ятницю.
Я одразу зрозуміла, що "ми" – це вона і Сергій. І мені стало фізично погано.
У четвер я поїхала в бабусин будинок, щоб підготувати його до продажу. Нас обох бабуся залишила по половині, мріяла, що ми помиримося. Грошей викупити Ганнину частку в мене не було, тож доводилося продавати.
Я довго крутила ключ у замку – він завжди застрявав. Але міняти я не збиралася. Нехай Ганна сама мучиться.
Зайшла в хату і одразу зрозуміла, що вони вже тут. У повітрі мішалися солодкі парфуми, хвойний дезодорант, яєчня і розчинна кава. Біля порога стояли три пари Ганниних туфель. Оксамитові сині, рожеві, золотаві. А поряд мої – чорні, зручні, схожі на праски.
– Привіт! – заспівала Ганна своїм голоском і навіть не обійняла мене.
Волосся у неї блищало, як у рекламі. Я згадала своє – жорстке й вицвіле – і розізлилася.
Слідом вийшов Сергій. З новою сивиною у волоссі, з напруженим обличчям. Кивнув мені, як чужій.
– А я хотіла будинок підготувати. Бачу, вже не треба. Я тоді поїду?
– Що ти, чаю хоч попий! Стільки не бачились!
Довелося сидіти на кухні, слухати Ганнині скарги на дорогу і хвалькуваті розповіді про її перемоги. Сергій сьорбав каву і мовчав. Вони не дивилися один на одного. Посварилися? Мені мало б бути приємно. Але чомусь його було шкода.
Я вийшла на вулицю і зрозуміла, що не можу їхати в маршрутці. Пішла пішки.
Місто було повне весни і закоханих. Мімози, усмішки, пари всюди. Я почувалася зайвою.
Біля якогось кафе грали на трубі. Я зупинилася. На мене налетіла дівчина з дредами у жовтому светрі.
– Ти на майстер-клас? – запитала вона і кивнула на двері з написом "Художня студія Кипарис".
– Я не вмію малювати.
– Нічого, там навчать. Ходімо?
Я сама не розумію, чому зайшла.
Ми малювали мімози. У мене виходили курчата. Але мені подобалося.
Поряд стояв чоловік з рудою бородою і дивився весело.
– Теж уперше?
– Так.
– Андрій.
– Оля.
Зі студії ми вийшли разом. Потім сиділи в кафе навпроти один одного, пили чай і ділили тістечко з білим кремом. Він усміхався. Я несміливо відповідала.
Він провів мене додому. Я думала, що поцілує. Не поцілував.
– Прийдеш через тиждень? – запитав він.
Я кивнула.
У п'ятницю Ганна зателефонувала і запропонувала повечеряти.
– Тільки ти і я. Удвох.
Весь вечір вона говорила про себе. Я кивала і думала, навіщо їй я як слухачка. Але наприкінці вона раптом сказала:
– Наш шлюб тріщить по швах. Я його не люблю. А він просить дітей.
Я мовчала. Обговорювати Сергія не хотілося.
А в суботу він сам прийшов до мене.
Я якраз готувала голубці, коли задзвонили в двері. На порозі стояв Сергій.
– Може, прогуляємось?
Я подивилася на батька, наче чекала дозволу.
– Хліба купи, – тільки й сказав він.
Ми йшли мокрими вулицями і мовчали.
– Ти добре виглядаєш, – нарешті сказав Сергій.
– А ти не дуже, – відповіла я.
– Ага. Усі нерви витріпала.
Потім він зупинився і сказав:
– Пробач мені. Знаю, що вчинив підступно. Але я її любив.
– Любив?
– Не знаю вже. Наш шлюб тріщить по швах.
Ті самі слова, що й Ганна. Мабуть, вона так пише у своїх п'єсах.
Хліба я не купила. Забула. І довго не могла заснути.
А в неділю знову зателефонувала Ганна.
– Знаєш, я передумала продавати будинок.
– Передумала?
– Шкода. Бабусин все ж таки. Коротше, йдемо до нотаріуса. Я напишу дарчу на тебе.
– Що?!
– Ну мені він не потрібний. Що тут робити? Я туфлі з собою привезла, ходжу в них, як не знаю хто. Хай твій буде.
В мене защипало очі.
– Дякую.
– Та годі тобі. Приїжджай сьогодні ввечері, ігристого вип'ємо.
Того вечора ми не помирилися. Але поговорили по-справжньому. Згадували бабусю, дитинство. Вперше за роки.
У понеділок оформили дарчу. Я провела Ганну на вокзал і пішла додому пішки. Ловила весняне повітря і думала про Андрія.
Про те, як ми знову будемо малювати наступної суботи. І можливо, його курчата вийдуть ще гіршими, ніж мої.
Як ви думаєте – чи можна простити сестру за таке? Чи є взагалі межа, після якої вже не повертаються?
