Коли мій керівник запропонував мені поїхати ненадовго до столиці у відрядження – я не була в захваті. Я цінувала таку довіру до мене, як до працівника, але це означало, що мені доведеться цілий тиждень не бачитися зі своїм коханим Любомиром. Ми й одного дня не можемо прожити одне без одного, а тут треба бути на відстані цілих 7!
Ми обоє розуміли, що для мене ця поїздка є чудовою можливістю підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати непогані шанси на нову посаду. Тому, порадившись із Любчиком, я вирішила поїхати в Київ.
Коханий мене провів, довго цілував, обіймав і обіцяв, що сумуватиме.
В Києві для мене кожен день тягнувся цілу вічність, тому, коли керівник повідомив мені про те, що в нього виникли невідкладні справи, через що ми терміново маємо повернутися додому – я зовсім не засмутилася. Мерщій почала збирати речі, аби якомога швидше дістатися до свого Любомира.
Я зателефонувала йому і попередила, що вже завтра вранці повертаюся до нього. Мій поїзд прибував до рідного міста десь о 8 ранку, але мій співробітник неочікувано запропонував мені їхати з ним машиною, тож під порогом власного дому я опинилася значно швидше, ніж розраховувала.
– Оце сюрприз буде для мого Любчика, коли він вночі відчинятиме двері і побачить мене, – тішилася я, коли підіймалася на 6 поверх, рахуючи кожну сходинку.
Коли я вже готова була постукати у двері, то почула дивні звуки, що долинали з квартири. Відкрилися двері, і я побачила перед собою нашу сусідку Марію, яка кричала моєму чоловікові:
– Дякую за чудовий вечір. Шкода, що твоя дружина завтра повертається, без неї нам так було добре!
З кімнати долинав голос Любомира:
– Сам про це шкодую, але нічого не вдієш.
Я увірвалася в квартиру, все ще сподіваючись, що це якась помилка. Шокований чоловік стояв, як стовп, і не міг мовити й слова. Все, що я чула в той момент, так це банальні виправдання. Щось на кшталт: “Ти не так все зрозуміла, це не те, що ти думаєш”. Мені це слухати було нецікаво!
Через декілька хвилин я опинилася на вокзалі: вскочила в останню електричку і вирушила в гості до сестри Наді та її чоловіка Назара. Коли я їм розповіла про все, що сталося, заливаючись сльозами, вони не знали, що сказати. Але після моїх тривалих і безпідставних нарікань на життя Назар не витримав і сказав, що завтра поведе мене до церкви, хотітиму я цього, чи ні.
У храмі мені стало трохи спокійніше, я відчула заспокоєння від думки про те, що все в руках Божих, а я маю Йому просто довіряти. Після служби сестра мене познайомила з жінкою, яку спіткали великі труднощі у минулому: чоловік покинув її напризволяще з 5 дітьми на руках. Але вона не зламалася, поставила малих на ноги і навіть змогла влаштувати особисте життя. Її коханий виховує чужих дітей з усією любов’ю і ніжністю, наче вони його рідні. Ось так доля винагородила її за силу і віру в те, що життя налагодиться.
Після тієї розмови я зрозуміла: не варто дарувати свою любов тому, хто цього не заслуговує, бо можна обділити того, хто зможе мені відповісти взаємністю. Коли Надія спитала мене, що я робитиму далі, я вже знала, що для Любомира в моєму житті більше не знайдеться місця.
В ранковій електричці я вирішила хоч якось себе відволікти від негативних думок. Витягла кросворд, напружила мізки і спробувала його розв’язати. Одне питання стосувалося спорту, в якому я не орієнтувалася зовсім. Я довго морочила собі голову над ним. Аж раптом прозвучало:
– Правильна відповідь – Ліверпуль!
Я підняла голову, аби подивитися на розумника, який вирішив допомогти бідоласі з розв’язанням кросворду. Наді мною стояв вродливий юнак, який сором’язливо усміхався, розраховуючи на подяку. Але я так і не змогла вичавити із себе ні слова, мабуть, через пригнічений настрій.
Вже за декілька хвилин я нервово крутилася біля свого під’їзду, обдумуючи план дій. Я не мала жодного уявлення про те, як же мені вигнати з квартири Любомира. Раптом він почне мене вмовляти, і я його пошкодую? Як тоді далі жити?
Мої тривожні думки розвіялися в той момент, коли я побачила машину Назара.
– Привіт, Світланко! Мені твоя сестра сказала, що тобі, мабуть, знадобиться моя допомога. Погоджуєшся? – спитав мене чоловік Надійки.
– Так, дуже потрібна. Я така рада, що ти тут.
Поки я збирала речі свого чоловіка, він все ще намагався виправдати себе:
– Ну, пробач мені. Так! Я помилився, але з ким же не буває?!
Я ніяк не реагувала, лише продовжувала упаковувати останню валізу. Коли все було готове, Любомир попросив мене, аби я дозволила йому залишити речі до вечора, тоді він їх і забере. Схоже, на мою відмову йому було байдуже. Тут мені і стала у нагоді допомога Назара, якому варто було лише піднятися з дивану, аби налякали тендітного Любка.
– Якщо ти зараз же не зникнеш з мого життя назавжди, то я все розповім чоловікові Марії, – рішуче сказала я.
Після цих слів колишнього наче вітром здуло. Звісно ж, адже його коханка заміжня за кремезним чолов’ягою, який у вільний від роботи час дуже полюбляє відвідувати тренування з боксу.
Перший час я відчувала себе дуже самотньою, тому часто навідувалася в гості до сестри за місто. Одного вечора, повертаючись додому, я знову зустріла таємничого розумника, який допоміг мені із кросвордом. Він посміхався до мене на всі 32 зуба, тому не впізнати його я просто не могла.
– Ліверпуль, чи не так? – пожартувала я.
– Як же було не допомогти такій чарівній дівчині. Я Віктор, до речі. Може б ми познайомилися ближче за чашкою смачного напою, – сором’язливо запропонував мені новий знайомий.
– Ну, якщо наших зустрічей в електричці вам замало, тоді із задоволенням погоджуся із вами зустрітися не лише на вокзалі.
Пройшло декілька місяців, і Світлана готувалася до найважливішої події у своєму житті – до вінчання з Віктором, який став її найбільшим коханням.
Чи пробачили б ви чоловікові зраду?
Чи вірите ви у кохання з першого погляду?
