Я вийшла за Богдана заміж, коли у нього ще нічого не було, як і у мене. Весілля справили скромненьке. Навіть туфлі довелося позичати в подруги, бо на власні коштів не вистачало.
Та мені було байдуже, я вірила, що кохання – це головна цінність в житті людини, а гроші – гроші це справа наживна.
Спершу ми з Богданом не гордували підтримкою наших батьків, які з усіх сил допомагали нам грошима, аби ми могли придбати для себе невеликий будиночок за містом, про який я давно мріяла.
Спільними зусиллями нам це вдалося, тож свого новонародженого первістка я принесла вже до власної домівки. Стільки щастя було, що годі й описати. Поява синочка дуже гарно впливала на мого чоловіка. У нього, ніби друге дихання відкрилося, тому він почав сумлінно працювати на будівництві. Через деякий час ми забули про те, що таке брак коштів, могли придбати синові усе необхідне та й себе не обділяли.
Коли Михайлик почав ходити до школи, я вирішила не просиджувати штани вдома і пішла працювати. Влаштувалася адміністратором у місцевий продуктовий магазин. На диво, я все встигала: і працювати на совість, і оберігати сімейне вогнище. Та й в будинку моєї мрії побут облаштовувати було за щастя.
Коли синові виповнилося 15 років, я зрозуміла, що вагітна вдруге. Дуже хвилювалася, бо в такому віці складно виносити і народити здоровеньку дитину, але мій Богдан мене підтримав, заспокоїв, обіцяв, що буде дбати про мене.
9 місяців я жила, як королева. Мої чоловіки оточили мене любов’ю та турботою. Мені навіть робити нічого не доводилося: Богдан готує, Михайлик у хаті прибирає, а мені навіть посуд не дозволяли мити.
Народилася в сім’ї донечка. Я була на сьомому небі від щастя. Нарешті моя мрія про велику сім’ю стала реальністю.
Час летів дуже непомітно, тож не встигла я озирнутися, як мій син вже роботу знайшов: став будівельником, як і його батько. Я ним дуже пишалася. Михайло завжди був для мене надійною опорою, тож я була щасливою, коли дізналася, що він знайшов нарешті справу свого життя. Маленькій Надійці виповнилося 5 років – я мала змогу насолоджуватися її безтурботністю і щирістю ще років 7 так точно.
Богдан якось приїхав з роботи і сказав, що вимушений їхати у відрядження в інше місто. Я засмутилася, бо відчувала, що це погана ідея. Звісно, діти вже старші, але все одно вони потребують його постійної уваги, та й мені без коханого буде дуже самотньо увесь цей час.
– Настю, ну що поробиш? Це ж робота. Та й Наді скоро в школу треба буде йти. Я зароблю непогані гроші. Зможемо купити їй усе найкраще, – переконував мене чоловік.
За тиждень він вирушив у дорогу. Спершу приїжджав на вихідні, а потім і зовсім припинив з’являтися на порозі рідної домівки. Пояснював це тим, що дуже зайнятий, має довести до кінця багато проектів за дуже короткий час.
Богдан постійно надсилав нам гроші, але вони мене не тішили. Я сумувала за своїм чоловіком, тому була готова пожертвувати будь-якими коштами, аби він тільки повернувся якнайшвидше додому.
Все було проти мене: фірма Богдана продовжила йому час перебування у відрядженні ще на 4 місяці! Я була обуреною вкрай. Тому коли випадково зустріла його керівника, то заявила:
– Андрію Павловичу, невже ви не можете знайти якогось іншого інженера, який міг би замінити мого чоловіка? Він же сімейна людина, а ви його на пів року запроторили невідомо куди.
У відповідь старший чоловік лише розсміявся і сказав:
– Знаєш, Настю, та ж твій Богдан сам просить, щоб ми його взагалі перевели до тієї філії, бо йому там так добре, що й повертатися додому бажання не виникає.
Я не знала, що й казати! Це не може бути правдою!
Після тієї розмови я одразу зателефонувала Богдану і спитала, чи він справді не хоче повертатися до рідного міста. А мого коханого наче підмінили: почав на мене кричати, звинувачувати в тому, що я йому не довіряю і вірю всьому, що про нього кажуть сторонні люди.
Не впізнала я свого лагідного і ніжного чоловіка, почала хвилюватися, як би не трапилося у нього якогось нещастя. Тоді я ще не знала, що скоро те нещастя завітає до моєї домівки.
Богдан зателефонував мені за кілька тижнів після тієї розмови. До того навіть говорити зі мною не хотів, хоча я тисячу разів набирала його номер. Я зраділа, подумала, що чоловік хоче нарешті помиритися. Він сказав , що приготував для мене сюрприз. Я й гадки не мала, що це може бути.
Коли на подвір’ї будинку вже наступного ранку я побачила машину мого Богданчика – вибігла на вулицю босою. Шкода тільки, що мій чоловік на такі жертви зовсім не заслуговував.
Привіз зі собою з іншого міста коханку і з усією гордістю сказав:
– Це моє нове кохання, а для тебе в моєму домі більше місця нема. Збирай дитину і забирайся геть!
Все було, наче в тумані. Ясно пригадую лише те, як забігла до маминої хати і кинулася їй на коліна, щоб виплакати усю свою біль. Як тепер жити далі з маленькою донечкою на руках? Добре, що син уже виріс, може дати собі раду сам. Вчинок батька його вразив, але він отримав гарне місце у тій самій компанії, в якій працював мій чоловік, тому псувати з Богданом стосунки не хотів. Я на Михайла зовсім не сердилася, діти ж не повинні відповідати за вчинки своїх батьків.
Тепер я живу у матері разом з Надійкою. Добре, що моя подруга підказала мені, що варто спробувати відсудити в негідника гроші за частину майна, яке за всіма документами належить мені. Я погодилася.
Богдан тепер дзвонив і погрожував, що я програю в суді, і він залишить мене без копійки. Але правда була на моєму боці, тож йому довелося виплатити мені кругленьку суму, за яку я змогла придбати собі салон краси.
Саме так! Я давно мріяла цим займатися, колись навіть закінчила курси візажу та манікюру. Тепер нарешті зможу реалізувати себе в сфері, якою давно марила.
Ми з донькою та мамою живемо разом у квартирі, я почала про себе більше дбати, тож тепер від кавалерів відбою нема. Михайло одружився і з чудовою дружиною часто навідується до нас в гості.
Про Богдана навіть ніхто не згадує, бо в нашому щасливому житті для нього місця більше немає.
Чому Богдан так вчинив?
Чи підтримуєте ви Настю?
