Чи може дитинство людини бути просто ідеальним? Так, може! Хоча, мабуть, багато психологів зараз би намагалися спростувати цю думку. Але для мене все було саме так.
Мої батьки – унікальні, несхожі на інших люди. Коли я була маленькою, то замість казок я слухала неймовірно цікаві розповіді про подорожі мого тата і мами в різні куточки країни. Вони були тими шаленими студентами, які тільки й шукали нагоди чкурнути світ за очі. І мені це було дуже до вподоби.
Я трішки підросла, то й батьки почали мене привчати до подорожей. Я була в захваті! Може, любов до мандрування передається генетично? Хто зна! Ми часто ходили в гори, де спали у наметах, готували собі їжу на вогні, милувалися нічним зоряним небом. В такі моменти я відчувала, що є частиною чогось великого і неповторного – природи, яка просто не могла не закохати в себе назавжди.
Я дуже вдячна своїм батькам за те, що вони навчили мене бути вільною від матеріальних речей, тому коли ми не мали фінансової змоги придбати мені дорогі гаджети – мене це зовсім не засмучувало. Усі мої думки були зайняті мріями про ті місця, які мені ще не вдалося побачити, але до яких я обов’язково маю навідатися.
В школі я була відмінницею, тому могла обирати собі будь-яку професію. Цілком очевидно, що моє серце належало географії. Пояснювати, чому саме так, мабуть, навіть і не варто. Тож я вступила на спеціальність, тісно пов’язану із туризмом.
На 4 курсі університет скеровував усіх студентів на практику, мене прилаштували в чудову туристичну фірму, де я не лише змогла збагатити свої знання і досвід, але й зустріла своє кохання.
Дмитра справді можна сміливо назвати моєю другою половинкою, хоч я й ніколи не вірила у всі ці сентименти. Але ми з ним були такі схожі у своїх поглядах на життя, переконаннях, прагненнях, а головне – у своїй пристрасті до подорожей! Ми почали зустрічатися, а коли зрозуміли, що пора переходити на новий рівень стосунків, вирішили познайомити між собою наших рідних.
Дмитро попереджав мене, що його батьки – дуже специфічні люди, але я й подумати не могла, що вони настільки далекі від всього того, що так було до душі їхньому сину. Вони взагалі не підтримували його вибір професії, спершу навіть спілкуватися із ним не хотіли, коли той вступив на географічний факультет. Для них престиж, статус і багато грошей – це єдиний фундамент, на якому людина може збудувати щасливе і безтурботне життя. Все інше – категорично не приймається.
Перед так званими оглядинами я трішки хвилювалася, але мої батьки заспокоювали мене. Мама допомогла накрити на стіл, а тато ідеально прибрав нашу невеличку квартиру. Все було готове до приходу гостей.
Батьки Дмитра сіли за стіл, і запала незрозуміла тиша. Складалося таке враження, ніби зустрілися мешканці різних планет, які навіть не знають, з чого почали спілкування, такі вже вони різні. Маму мого обранця хвилювало лише те, чи поставили ми на стіл гостинці, які вона принесла зі собою: червону ікру, лосось, креветки. Її чоловік, мабуть, тільки те за столом й куштував.
Мій тато, аби порушити момент незручного мовчання, вирішив виголосити тост:
– Любі діти, бажаю, аби ваше життя нагадувало корабель, який постійно перебуває в русі, пристає до берегів найрізноманітніших країн світу і ніколи не розбивається об скелі побуту і сірої буденності, – а потім додав, усміхаючись, – напевно любов до подорожей – це спадкове, тож з нетерпінням будемо чекати на онуків, які дуже швидко стануть маленькими туристами.
Мати хлопця після цих слів мало не задихнулася від гніву і обурення:
– Що ви таке говорите? Якщо ще й мої онуки будуть такі схиблені – то я не переживу цього! Досить вже того, що мій син надивився на вашу бідноту і собі так надумав жити. Я вже й чхнути зайвий раз боюся, аби стеля на голові не опинилася! – кричала майбутня свекруха.
Мої батьки нічого не відповіли, не бажаючи провокувати конфлікт. За них вступився Дмитро:
– Мамо, не та людина багата, яка має гроші і статки, а та, яка має в серці любов. Тож спірне питання, хто за цим столом справжній бідняк. Я думаю, що вам з татом варто піти, раз вам тут так не подобається.
Не чекаючи й хвилини, свекруха зі свекром залишили нашу квартиру.
Перші кілька хвилин ми сиділи мовчки, потім повернувся Дмитро, який почав вибачатися за таку ганебну поведінку своїх батьків. Але його провини в ситуації, що склалася, не було, і ми усі це розуміли.
– Синку, ти не несеш відповідальності за вчинки своїх рідних, головне, що для нас ти вже частина сім’ї, – лагідно сказала мама.
Ми продовжили вечеряти, обговорюючи план майбутньої навколосвітньої подорожі.
На чиєму ви боці?
Чи любите ви подорожувати?
