– Ти не проти, якщо мама певний час поживе у нас? – обережно питає мене чоловік.
– Проти, – відповідаю відразу. – З якої це радості вона б мала жити з нами? – питаю.
Чоловік став мнутися з ноги на ногу, намагаючись мені пояснити, що на даний час іншого виходу просто немає.
– Розумієш… Ну… Тут склалася така ситуація… Мама від дядька Петра пішла, і їй ніде жити.
– Пішла, чи він її попросив? – перепитала я. – І що означає – ніде жити, якщо у неї є квартира, – нагадала я.
– Ти ж знаєш, що у сестри двоє маленьких дітей, їм самим затісно. Куди ж там ще мама? А у нас, все ж, свій дім, місця багато, – каже чоловік.
Перспектива жити з свекрухою мене аж ніяк не тішить, та ще й у цієї людини такий характер, що її он чоловік не зміг з нею житися, і рідна донька не хоче, хоча саме їй свекруха залишила в свій час квартиру. Моєму чоловікові від мами не дісталося нічогісінько, то чому ми маємо зараз її у себе приймати?
Одружилися ми 10 років тому, як і у всіх молодих сімей виникла проблема з питанням – де жити. Мої батьки склали невелику суму, і подарували мені її на весілля. Якби свекруха тоді додала таку ж суму, то ми могли б купити собі двокімнатну квартиру.
Але свекруха розвела руками, мовляв, грошей нема. Тулитися в однокімнатній квартирі, яку ми тоді могли дозволити собі купити, я не хотіла. І нам якраз підвернувся маленький будиночок в приміському селі, на який нам якраз вистачало коштів. Ми порадилися з чоловіком і вирішили, що будинок краще ніж квартира.
Відразу після весілля ми переїхали в нього і по легенько почали його ремонтувати і розбудовувати. Тепер наш дім просто не впізнати, бо за 10 років з старої хати виріс справжній палац.
Весь цей час свекруха нам не допомагала, вона навіть нами не цікавилася. Жила вона у свого другого чоловіка Петра, в якого була доволі гарна велика квартира. Свою квартиру мама чоловіка залишила доньці. Зовиця вийшла заміж, привела додому чоловіка, народила 2-х дітей, одним словом, обжилася по повній програмі.
Вітчим мого чоловіка – доволі заможна людина, свекрусі навіть не довелося працювати, бо він її повністю забезпечував. І вона була переконана, що так буде завжди. Якщо у свекрухи і була якась можливість допомогти, то робила вона це лише для своєї доньки, а нас наче не існувало.
І ось тепер ситуація кардинально змінилася – мама чоловіка залишилася при своїх інтересах. Її чоловікові набридло терпіти її вибрики, та й ходять чутки, що у нього з’явилася інша жінка.
Мені все це не дуже цікаво, єдине, чого я хочу, щоб її в нашому домі не було. А чоловік наполягає, що іншого виходу зараз просто немає.
– Ну чому немає? – питаю його. – Квартира мамина, отже вона вправі розпоряджатися нею, і тим більше, жити в ній.
– А сестру з дітьми куди? На вулицю? – обурюється чоловік.
Я вже втомилася йому пояснювати, що це не наші проблеми – думати ще й про його сестру. У неї є чоловік, нехай він думає. Ми також молода сім’я, але ми змогли подбати про те, щоб у нас було своє житло. То чому зовиця не може?
Чи я не права, і за таких обставин, що склалися, свекруху треба до себе прийняти?
