Моїй старенькій матусі вже 73 роки. Щоразу дає мені яблука та груші з саду.
– Вони на вигляд такі не красиві, але дуже смачні та соковиті. Домашні, не те, що ті магазинні фрукти, які обробляють хімією. – тремтячими руками все обережно складає у пакет.
І ще дає мені ряжанку, яку я з дитинства обожнюю. Тато приносить з підвалу баночку помідорів та огірочків, мовляв, буде завтра мені на обід. Я не відмовляюся від таких гостинців, складаю їх у багажник машини та їду додому. Ледь не щомісяця нові міста й люди, відрядження та конференції – ось така у мене робота. Намагаюся хоча б на один вечір поїхати до старенької у село та провідати її. Але є ще зустрічі з подругами, салони краси та спа.
Щоразу слухаю, як у матусі справи, як здоров’я та які останні новини у селі. Вона навіть не сідає зі мною за стіл, щоб випити філіжанку кави – метушиться, бігає по городі та збирає мені продукти додому. Каже, що все домашнє набагато смачніше, аніж з магазину. А ще бідкається, що у мене курточка легенька, шарфика не взяла, а на дворі вітряно.
– Ти так багато працюєш, доню! Та хоча б візьми відпустку, не можна всю молодість на роботу проміняти. Ще й до мене не так часто приїжджаєш. – дорікає матуся. А я не хочу їй перечити, щоб не сваритися.
А щодо гостини вона має рацію. Хоча я живу недалеко від її села, всього 40 кілометрів відстані. Однак, буває, що я навіть у суботу та свята працюю, але намагаюся телефонувати до старенької. А вона розповідає про сусідів, город, саджанці, базар, урожай та котика Пушка, який приходить до неї додому хіба що зранку подрімати на подвір’ї і так далі.
Удаю, що мені цікаво слухати її розповіді. Ось мама жаліється, що у неї спина хвора та серце болить. Прошу піти до лікаря, я навіть згідна її до міста привезти та на прийом записати. Але матуся щоразу знаходить нові відмовки – часу нема, хату не хоче залишати та каже, що скоро все мине і щоб я за неї не хвилювалася.
– Мамо, не можна так. Ну піди вже нарешті до лікаря, не треба мені скаржитися у слухавку!
– Донечко, ну а кому, як не тобі, подзвонити ввечері та поговорити? – тихо відповідає матуся.
Ну такі моменти я почуваюся найгіршою дитиною у світі. Невдячна дівчина! Соромно стало. Вона ж там не має ні друзів, ні знайомих. Я єдина розрада у її житті. Тому одразу кидаю всі справи, телефоную на роботу й беру відпустку, хутчіше шукаю ключі від машини та сідаю за кермо.
Вже чую, як у хаті стоїть чудовий запах домашніх матусиних котлеток. Тато приніс з підвалу консервацію та вино, яке власноруч робив минулої осені. Вечір був теплий, ми вирішили повечеряти у саду. Мати винесла мені коцик, щоб я не замерзла. Навколо цвітуть яблуні та груші, з комину йде густий дим. Тато розповідає цікаві історії, мама навіть не встигає присісти на декілька хвилин до нас за стіл, а бігає на кухню за частуванням.
Здається, що мені знову 5 років. Я маленька та беззахисна, закутана у теплий плед, сиджу у нашому саду й дивлюся на небо. А поруч моя старенька матуся. Обіймаю її та ледь не плачу. Родинний затишок – це все, що мені потрібно для спокою та щастя.
Мамусенько, будь ласка, живи ще довго. Боюся, що одного вечора я зателефоную, а ти не підіймеш слухавку. Не можу уявити, як мені далі бути без твоєї любові, смачних котлеток та цього сімейного тепла.
А ви часто провідуєте своїх батьків?
