Нещодавно потрапила у квартиру в центрі Києва, яку здали відразу після смерті власниці. Величезна занедбана квартира з чорним ходом.
Нові господарі – дуже далекі і, мабуть, дуже жадібні родичі. Вони нічого не винесли, не прибрали, не намагалися зберегти. І жити в такій обстановці було дивно – без дозволу чіпати все, ніби господар вийшов в магазин.
Перший час здавалося, що хтось повернеться, побачить мене і скаже голосом завуча: що це ви тут робите? Але ні, ніхто не прийшов. Біля телевізора моток муліне. Ґудзики в вазі. Чеські різнокольорові келихи, красиві, але колишні в постійній експлуатації – з них явно часто пили вино. За склом фотографія дівчинки в мантії і шапочці з пензликом. У коморі акуратно запаковані зимові пальта і чоботи типу ботів. Свіжі календарі у всіх кімнатах – перекидні, відривні, настінні, прямо якась манія. Тут стежили за часом. На кухні в шафці недопиті вітаміни. Тут збиралися жити довго і затишно. Ніяких ліків – ніхто не хворів.
Господиня жила одна в трьох кімнатах. У ванній різні шампуні для кошенят. Скрізь сильний котячий дух. Кішки тут були на королівському положенні, і, мабуть, їх натовпом виштовхали слідом за труною. І відмінна бібліотека. Не декоративна, коли сторінки склеєні, а книги підібрані за кольором і висотою. А така жива бібліотека, яка поповнювалася все життя, для задоволення, без снобізму. І альбоми фотографій, і китайська філософія.
А ще багато-багато книг про дідуся господині квартири. Кількома мовами. Скрізь про його всесвітню значущість, його геніальність і подяки народів за його діяння. І ось я прийшла з вулиці, і якби був камін, я могла б підтримувати вогонь за допомогою цієї макулатури. Тоді від неї була б хоч якась користь.
Що залишилося від цієї людини? Київська квартира, здаючи яку, далекі родичі можуть більше не працювати.
Можна померти в будь-який момент, і нічого з того, що було тобі дороге, не буде дороге вже нікому. Так, є діти, але і їм не треба нічого мого. У них буде своє. Господи, все, що є в нашому житті матеріального – все це такі дрібниці, такі смішні і незначні речі. Та й самі ми …
Виявилося, що досі у мене була надія на безсмертя.
А тепер ніколи не буду нічого збирати, облаштовувати і думати про потім. Життя неможливо облаштувати раз і назавжди, його можна тільки продовжувати день за днем.
А збирати – тільки враження, жити тільки зараз – щоб було що згадати, коли вже нічого не буде відбуватися. Мені показали, що буває ПОТІМ. Нічого. Просто приходять чужі люди, затоптують твої сліди і варять каву у твоїй турці …
А ви згодні з тим що жити треба тут і зараз, нічого не відкладати на потім?
