Остап був найгарнішим юнаком у нашому селі. Усі дівчата крутилися навколо нього. Але він обрав мене, завжди казав, що я завоювала його прихильність своєю простотою і добрим серцем.
Мама не відмовляла мене від цих стосунків, хоча часто повторювала усім відому фразу: “Довіряй, але перевіряй”. Я тільки сміялася собі з того, бо як можна сумніватися в людині, яку ти так сильно кохаєш?!
Невдовзі Остап зробив мені пропозицію, а я ні секунди не думала – одразу погодилася. Мені здавалося, що ми з ним просто створені одне для одного, народилися для того, щоб знайти одне одного і завжди бути разом.
Розпочалася підготовка до весілля. Все мало бути ідеально: і ресторан, і плаття, і купу гостей. Але ця ідилія вмить розбилася вщент після того, як я почула новину від тітки Галини.
Вона знала про всіх усе та навіть більше. Але коли вона повідомила мені звістку від Аліни, я не хотіла їй вірити.
– Ой, Настуню, ти ось тут дружиною готуєшся стати, а твій Остап вже зовсім скоро стане батьком. Аліна носить під серцем його дитину. Вона довгий час це приховувала, все чекала, що совість в хлопця прокинеться.
Я мало не втратила свідомість. Добре, що збоку стояла мати – вона мене й підхопила.
Я вірила, що Остап прийде до мене, обійме і скаже, що це все неправда, що це якась жахлива помилка, чийсь злий жарт. Але все, на що він був спроможний, була фраза: “Пробач мені, я не знаю, як це сталося”.
Я думала, що моє життя на цьому завершилося. Як же я тепер зможу покохати когось іншого?!
Мама не бажала дивитися, як я повільно себе вбиваю, тож подзвонила нашим родичам, які переїхали до міста і попросила, аби вони допомогли мені знайти там роботу і підшукали для мене житло.
Так я і опинилася сама у великому мегаполісі, де ще довго шукала для себе місце під сонцем. Довіритися комусь я так більше і не змогла. Страшно мені було відкривати своє серце, бо ще досі не забула, як боляче, коли воно розбите.
Минуло десять років, і моя двоюрідна сестра мала виходити заміж. Очевидно, що я була запрошена на це весілля. Повертатися в село мені дуже не хотілося, але я не могла пропустити таку важливу подію в житті близької для мене людини.
Яким же для мене було сюрпризом побачити знову Остапа.
“Майже не змінився. Такий же чарівний, як і колись”, – думала я про себе, картаючи себе за те, що досі його не забула.
Нічого, повернуся до міста і викреслю цю зустріч зі своєї пам’яті.
Через кілька хвилин до мене підсіла тітка Галина.
– Яка ж я рада, що ти приїхала. Ми усі за тобою так сумували, коли ти поїхала, а особливо Остап.
Я вже готова була накричати на жінку, яка сміла так жорстоко зі мною жартувати, але вона, побачивши моє розлючене обличчя, поспішила усе пояснити:
– Уявляєш, як тільки маля Аліни народилося, з’ясувалося, що Остап ніякий йому не батько. Нагуляла безсоромна дівка! Кинула вона чоловіка та й втекла з села. А він добра душа – дитину саму залишити не зміг. От і виховує тепер хлопчика самотужки. Тяжко йому, звісно, але ми усім селом допомагаємо. Купу самотніх дівок до нього чіплялися, а він нікого не захотів біля себе бачити. Без кохання, мовляв, ніякої сім’ї не вийде.
Я була шокована, як же це так? От тобі й повороти долі. Недарма кажуть, що життя дуже непередбачуване.
Увесь вечір Остап пронизував мене поглядами, я не знала, куди й подітися. Лише наприкінці свята наважився до мене підійти і запросити на танець:
– Настю, мені й поглянути у вічі тобі соромно, але може хочеш зі мною потанцювати? Подаруй мені хоча б один танець, будь ласка.
Дивлячись у його глибокі карі очі, я просто не могла відмовити. Варто йому було мене обійняти – як хвиля спогадів і колишніх почуттів накрила мене з головою. В той момент я зрозуміла, що в місто вже не повернуся.
Вже за рік я подарувала Остапові донечку, і ми разом із нашим сином оточили її любов’ю та турботою.
Чи пробачили б ви зраду?
Чи вірите ви чуткам?
