Майже місяць Влад Олійник з вагітною дружиною прожив в блокадному Маріуполі. Вони ховалися від авіабомб та “Градів” у підвалі, годинами стояли в черзі за декількома літрами води, готували їжу на вулиці, шукали продукти в згорілому складі. Здавалося, життя перетворилося на один нескінченний день, де не було нічого, окрім страху і намагання вижити.
На щастя, подружжю вдалося втекти зі знищеного російською армією міста. Зараз вони перебувають у Тбілісі, звідки розказали свою історію.
Думав, постріляють на околицях – і все
24 лютого. Я спав, вибухів не чув. Мене розбудив батько. Подзвонив і сказав, що почалася війна. Від прочитаних новин був шок. Дружина – на третьому місяці вагітності.
У Маріуполі була електрика, газ, опалення. У місцевих новинах просили не панікувати, говорили, що все під контролем.
Ми слухали новини, вірили їм і сподівалися, що насправді все добре. Гадалося, що буде так, як у 2014 році. Коли ми жили у Донецьку, то бойові дії йшли на околицях, у центр нічого не долітало. І я чогось думав, що в Маріуполі буде те саме – постріляють на околицях і цим скінчиться.
Не вистачило одного дня
Але події в Маріуполі доволі швидко почали розвиватися геть по-іншому, по найжорстокішому сценарію.
До кінця лютого жили в постійному стресі, а коли 1 березня почало гупати гучніше, вирішили евакуйовуватися. Подзвонили перевізнику, домовилися зустрітися біля магазину “1000 мелочей” поруч з площею Свободи. Прийшли у визначений час і день, почали чекати. Ми простояли десь дві години, і потім Центральний ринок накрили “Гради”. Від нас по прямій це десь кілометр. Ми чули крики людей, бачили, як всі розбігаються.
Я зібрав круглі смітники з бетону, зробив з них ніби захисну споруду від уламків і ми продовжили чекати водія. Але він не приїхав. Маріуполь закрили.
Коли верталися до дому, то побачили перший труп на вулицях міста. Це була жінка. Вона лежала на землі, ще не прикрита простирадлом. Я до цього ніколи не бачив тіло мертвої людини посеред вулиці. Було страшно.
Хвилювалися за дитину
Прибігли до дому, а світла немає, вода тече тоненьким струмком. Зв’язок ще працював, тому відправили батькам смс-ку, що не можемо виїхати. Потім все зникло – залишився лише газ.
Розпочалися найстрашніші дні в нашому житті.
У мене і Каріни був критичний стан. Але ми переймалися лише за стан дитини.
Спочатку ми спали у квартирі. Потім почули, як зовсім поруч падають авіабомби і перебралися в тамбур, постелили матраци.
7 березня у нас закінчилися запаси води. А поруч її роздавали. Я зайняв чергу о сьомій ранку, простояв до самого вечора, але води не дочекався.
Вже не пам’ятаю в який день то було, але я вийшов на вулицю заварити чай. У ту ж мить наді мною пролетів літак. Який саме стовідсотково стверджувати не можу, але сусіди казали, що російський бомбардувальник. Почулися вибухи – в ста метрах від того місця, де я кип’ятив воду. Я побачив залізну будку і побіг до неї. Намагався окопатися, рив землю руками. Зовсім близько палала з 1 по 12 поверхи багатоповерхівка. Інші будинки перетворилися на коробки.
Скільки тоді загинуло людей, навіть не можу уявити. Сусіди розказали, що поряд з руїнами на землі лежали розірвані на шматки тіла.
Чиновники врятувалися, а про людей забули
Після цього бажання виходити на вулицю і готувати їжу відпало. Ми їли все холодним – те, що заздалегідь приготували. Також у нас були запаси тушкованки, печива. Розтягували, як могли, бо не знали, скільки часу доведеться тут бути.
До літаків додалися танки, які їздили по вулицях. Якось я визирнувши з вікна на вулицю – лише на мить, – і побачив, як в сусідню дев’ятиповерхівку щось прилетіло. Був такий вибух, що в іншій нашій кімнаті побилося скло у вікні.
Ми не мали ні зв’язку, ні можливості дізнаватися новини. Єдине, про що стало відомо – про від’їзд міської влади. Це ж ким треба бути, щоби самим врятуватися, а людям про загрозу не сказати?
Переїхали у підвал
14 березня побачили, як люди спускаються у підвал. Ми теж вирішили туди спускатися. Зібрали документи, необхідні речі і матрац. Більше в квартирі не ночували. Тільки іноді забігали туди. Від підвалу до квартири – 20 метрів, але кожного разу готувався, як до походу на Еверест.
Окрім нас, в підвалі було ще восьмеро, враховуючи двох дітей. Молодшому – 3 роки. Батьки хлопця поїхали на заробітки в Польщу і не змогли повернутися.
Ми готували їжу на вулиці, облаштував сусідню будівлю, яка наче ангар з бетонними стінами. Якось я тільки підійшов до стіни, як у десяти метрах від мене почали падати снаряди від “Града”. Вибухова хвиля вдарила мене, але на щастя не поранила. Мені пощастило, бо тоді загинуло десь 20 людей.
Знайшов макарони та сир на згорілому складі
22 березня до нас в у підвал зайшли солдати Росгвардії. Почали перевіряти паспорта, питати, хто ми такі. А потім кажуть: “Ми вам зла не бажаємо, якщо потрібна допомога, звертайтеся”.
Поки у наших дворах стояли військові української армії, чим нас тільки не обстрілювали. Як тільки сюди зайшли військові з Росії та “ДНР”, запанувала тиша. Це я кажу для аналізування, бо люди лякали один одного тим, що мирні жителі не можуть виїхати з міста, бо Збройні сили України блокує проїзні шляхи, всіх вертають назад.
Їжі в нас поменшало. До нас дійшли чутки, що вояки “ДНР” знайшли склади з продуктами і їх роздають людям. І я пішов. Це був мій перший вихід в місто з початку війни. Те, що я побачив, не передати словами.
Жодної вцілілої будівлі. На вулицях загиблі. У дворах могили. Людей треба було ховати, а від Старокримського цвинтаря нічого не залишилося. І людей туди не пускали, бо там постійно відбувалися перестрілки.
До складу з продуктами мені треба було йти два кілометри. Прийшов, а людей неймовірна кількість. В склади прилітали снаряди, вони горіли. Я з іншими людьми копирсався в уламках, шукаючи вцілілі продукти. Знайшов макарони, декілька банок з квасолею, а ще сиру – його було дуже багато.
Їхали в Росію, а опинилися в Донецьку
Про “зелений коридор” дізналися від незнайомої жінки. Випадково зустріли її на вулиці.
Взяли залишки їжі, трохи одягу та комп’ютерну техніку у квартирі і пішли на блокпост. Коли проходили, сусідню вулицю почали обстрілювати з “Градів”. Вибухи були зовсім поряд. Метрів 300 від нас.
Ми бігли, не зупиняючись. Як тільки опинилися на блокпосту, підскочила машина – вся посічена уламками. Усередині – кричить людина. Від болю. Водій шукає знеболююче, просить у військових, але у них нічого немає.
“Де автобус для евакуації хоч кудись”, – питаю у них, але знизують плечима. У мене серце в п’ятки впало. Але один чоловік показав, що автобус стоїть далі – в 500 метрах від нас. Ми знов побігли.
Тут же складали списки охочих їхати у Ростов. Ми хотіли в Донецьк, але такого варіанту не було. Безплатно тільки в Росію.
Щоби поїхати в Бердянськ, перевізники просили нереальні суми – від 2,5 тисяч гривень за місто. Звідки у людей, які місяць просиділи в блокаді, можуть бути гроші? Потім під’їхала колона автобусів. Ми до першого: “Куди?” – “В Таганрог!” До другого: “Куди?” – “В Ростов!” До третього: “Куди?” – “В Безіменне!” Ми сіли в один з автобусів, так і не зрозумів, куди їдемо.
Розговорився з водієм, він з Кубані, працює на маршруті в своєму місті. Його та інших водіїв викликали вночі і направили спочатку до Ростова, а потім в Донецьку область.
Ми їхали розбитими дорогами і полями. І в якийсь момент автобус, який рухався перед нами, наїхав на протитанковий їжак і пробив радіатор. Людей з цього автобуса розсадили по іншім. Доїхали до Новоазовська. Всю ніч простояли в черзі між кордонами “ДНР” та Росії.
Я втомився, підійшов до російського прикордонника, запитав, чому так все повільно відбувається, чи можна пішки перейти кордон. Не дочекавшись відповіді, запитав у прикордонника “ДНР”, чи є поруч таксі, щоб поїхати в Донецьк. Ми на свій страх та ризик взяли речі і поїхали в Донецьк. Заплатили 5 тисяч рублів.
У водія на автомобілі була літера Z. Сказав, що це “Za мир”. Мовляв, “якби Росія не зробила таке з Маріуполем, то така доля чекала б Донецьк”. Потім я не раз чув те саме в Донецьку.
Побачив магазин і розплакався
Знаєте, як мало людині потрібно для щастя? У Донецьку ми прийняли ванну, вода після купання була чорна, наче нафта. Переодягнулися в чистий одяг, добре поїли і лягли спати.
Через якийсь час ми пішли у супермаркет. Коли я побачив полиці з їжею, не стримався – розплакався. Ледве зупинився.
Трохи отямившись і відпочивши, навідалися в РОВС. Там нам треба було пройти “фільтрацію”. Про це казав таксист, потім і знайомі підтвердили його слова. Нас повели на допит, ретельно роздивлялися фотографії в телефоні. Залізли в Телеграм, а у мене там канали офіційної сторінки Зеленського, МВС України, декілька українських новинних каналів. Питали, нащо підписався на ці канали, чи збираємося кудись виїжджати з Донецька.
Я сказав, хочемо поїдемо в Краснодар, а звідти в Європу. І знову питання: “А чому не хочете залишитися в Краснодарі?” Я сказав, що там скоро почнеться війна. Мене почали переконувати, що Київ майже впав… Після допиту нас сфотографували, зняли відбитки пальців. Я почував себе наче кіношним злочинцем, саме такі процедури вони проходять у фільмах.
Відпускаємо жахливі спогади та плануємо майбутнє
26 березня ми сіли в автобус до Краснодару, потім – до Тбілісі. На російському кордоні нас допитували: куди та навіщо? Помаринували і відпустили.
У Тбілісі ми орендуємо квартиру. Перші п’ять днів безплатно жили у готелі, нас годували сніданками. Карину в лікарні поставили на облік, ми не платили ні за аналізи, ні за УЗД. Потрохи відпускаємо ті жахливі спогади. Наступний крок – планування майбутнього.
Джерело: https://svoi.city/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
