Своїх дітей у нас не могло бути, тому ми з чоловіком всиновили маленького хлопчика. Андрійку тоді ще не було і року, тому він правди не знав. Більше того, він так схожий на мого чоловіка! Усі казали, що гени видно одразу.
Сину ми давали лише найкраще, гроші на це в нас були. Та і він і сам по собі розумний хлопець: сам вступив до престижного університету, а там ми допомогли йому з хорошою роботою. Після навчання син одружився з Аліною, а згодом вони подарували нам двох внуків.
Щоб молоді мали де жити, ми придбали їм невеличку квартирку. Жили вони там не довго, бо Андрій сам заробив на чудовий заміський будинок. Кар’єра в Андрія йшла вгору, дружину та своїх дітей він ні в чому не обмежував.
Та і про нас син не забував: зробив новий ремонт у нашій квартирі, возив відпочивати і допомагав грошима, хоча ми і не просили. Ми так пишались своєю дитиною! Іноді навіть рідні діти з такою повагою до батьків не ставляться.
Кожен із нас жив, здавалося, своє ідеальне життя. Аж поки син не приніс нам жахливу звістку: він більше не кохає Аліну. Більше того, зустрів нову жінку, з якою хоче будувати майбутнє. Мені було важко з цим змиритись. Я звикла, що шлюб — один і на все життя. Та й син вже не такий і молодий. 43 роки – велика частина життя прожита.
Невже в такому віці варто так спалювати мости? А як же діти? Невже їм доведеться рости без батька? Ні, з таким я змиритись не можу.
Син запевняв, що розлучення на дітей ніяк не вплине. Обіцяв залишити все дружині і допомагати щотижня фінансово. Та моє материнське серце не на місті. Хіба ж гроші замінять батька і чоловіка?
І як тепер дивитись в очі Аліні, як приймати нову невістку? Занадто багато в цій історії питань. А відповідей на них я не маю.
Що мені робити? Підкажіть, будь ласка!
