Я саме висмикнула з землі останню морквину — вона хруснула, як суха гілка, — коли за спиною клацнула хвіртка.
Надя зайшла на город не стежкою, а прямо між грядками, ніби не бачила ні цибулі, ні кропу, ні наших рівних рядочків. На руках — дитина, на обличчі — тиша, яка завжди перед чимось.
— Мамо… — сказала вона не голосно. — Нам треба поговорити.
Я витерла руки об фартух і відчула, як у грудях стислося ще до того, як почула слова. Бо коли люди починають з “нам треба”, то там уже не про погоду.
Надя хитнула дитину, щоб не прокинулась, і кивнула в бік нашого городу, як у бік плану на карті.
— Ми побудуємось тут. На вашій ділянці. Це єдиний варіант, — сказала так рівно, ніби читала з паперу.
Мені стало чомусь спекотно, хоча вітер тягнув з поля.
— Тут? — я глянула на грядки. — Тут… картопля буде. Ми ж щойно посадили. І помідори…
Вона не підвищила голос. Вона взагалі ніколи не кричала — тільки ставила слова, як цвяхи.
— Ви ж самі казали, що хочете нам допомогти, — Надя поправила ковдрочку на дитині. — Так от: з вас земля, з нас будівництво.
За хвірткою з’явився Сашко — наш син. Він ішов повільно, ніби сподівався встигнути між нами стати, як між двома дверима, що зараз грюкнуть. Побачив мене — мовчки опустив очі. Побачив Надю — спробував посміхнутися, але вийшло криво.
— Мамо, — почав він, і я вже знала, що далі буде “ти ж розумієш”.
Я не відповіла одразу. Я тільки притиснула долоню до краю грядки, ніби земля могла мене втримати.
***
Ще зовсім недавно я сперечалась з її батьками так, що в мене голос сідав.
Ми сиділи за столом на їхній кухні, а вони — спокійні, з рівними спинами, з цим своїм “ми так вирішили”. Їхні чашки стояли рівно, як у готелі. Мені тоді здалося, що навіть ложечки в них не дзвенять.
— Дитині треба старт, — казала я, стукаючи пальцем по столі. — Хоч якусь опору! Невже вам не шкода?
Її батько тоді навіть бровою не повів:
— Після вісімнадцяти дорослий — хай сам. Інакше розслабляться.
Мати Наді тільки кивнула, ніби це не про їхню доньку, а про чужих дітей з телевізора.
Я тоді роздратовано видихнула і глянула на Надю. А Надя сиділа так, як сидять люди, які звикли не просити. Руки в неї лежали на колінах, плечі рівні. Очі — на чашці. Вона тоді не сказала “мамо, не треба”. Вона взагалі нічого не сказала. Просто сиділа й мовчки забирала на себе все, як завжди.
І так було завжди: вісімнадцять — уже працює після пар. Двадцять два — уже на нормальній роботі, без “тато влаштує”. На весілля — свій конверт, своя частина за ресторан. Я тоді, признаюся, навіть з повагою подивилась: дівчина міцна.
Але коли ми після весілля заговорили про житло, в мені прокинулось материнське — це “давайте допоможемо”.
— Ми можемо хоча б на перший внесок… — сказала я.
І знову їхній спокій, ніби ми обговорюємо, який чай купити.
— Нехай самі заробляють, — відрізала її мати. — Їх ніхто не змушував одружуватись так рано.
Я тоді аж губу прикусила. Сашко сидів поряд і крутив обручку, бо йому було ніяково. Надя тоді знову мовчала й дивилась у вікно. Тільки пальці на коліні стиснулися так, що побіліли.
Я хотіла тоді сказати багато. Але не сказала. Бо слово “свати” — воно ніби зобов’язує до чемності. А мені хотілося крикнути.
***
Коли почалась війна, вони зникли раптово, як люди, що вміють швидко пакувати валізи.
Одного дня Сашко зайшов до нас у кімнату і поклав телефон на стіл екраном догори. На екрані була фотографія: пляж, пальми, якийсь напис іспанською, їхні усмішки — рівні, як у рекламі.
— Вони… продали все і поїхали, — сказав він тихо.
Я навіть не одразу зрозуміла.
— Як це “все”? — в мене в голосі щось дзенькнуло. — А Надя? А їхня квартира? А… хоч щось?
Надя стояла в дверях і тримала в руках чашку. Вона не сіла. Вона тільки кивнула, ніби підтверджувала не чужі слова, а вирок.
— Вони сказали, що там безпечніше, — додав Сашко. — І… ну… вони вважають, що так правильно.
Я дивилась на Надю, чекаючи хоч якогось руху: сліз, образи, злості. Вона просто піднесла чашку до губ і зробила ковток. Рука не тремтіла.
— Ти їм хоч щось сказала? — не втрималась я.
Вона подивилась на мене коротко.
— А що я маю сказати? — і пішла в кімнату. Двері не грюкнули. Але звук був гірший: тиша, яка лишилася після неї.
***
Тоді вони й поселилися у нас.
Наш будинок невеличкий, на околиці, зі старим сараєм і городом, який ми любили так, ніби він нас лікує. Ми з чоловіком звикли, що земля — це і робота, і відпочинок: навесні — садиш, влітку — поливаєш, восени — збираєш. І завжди знаєш: на столі своє, чисте, свіже.
Спочатку Надя трималась рівно, ввічливо. Казала “дякую” і складала свої речі акуратно, як у гуртожитку. Сашко десь підробляв, бігав, допомагав мені носити мішки з картоплею. Я тішилася, що вони поруч — що під одним дахом.
А потім народилась дитина.
Уперше я почула, як Надя підвищила голос — не на нас. На себе. Вночі. Я прокинулась від того, що вона шепотіла різко в коридорі, притискаючи телефон до вуха:
— Я не можу зараз говорити… Я не на роботі… Я в декреті.
Пауза.
— Та я знаю, що “можна було не поспішати”. Не треба мені цього.
Вона поклала телефон і сперлась спиною об стіну. Не плакала. Просто стояла, як людина, яку тримають на ногах тільки кістки.
Я вийшла тихо.
— Надю, може я посиджу з малою, а ти поспиш? — сказала я, обережно, як з порожньою чашкою.
Вона глянула на мене так, ніби я запропонувала їй милостиню.
— Я сама, — коротко.
І все.
Мені тоді стало прикро. Не за себе — за те, що вона не вміє приймати. Навіть коли вже не може.
Через кілька тижнів я побачила її на кухні з блокнотом. Вона щось рахувала, ставила цифри і різко закреслювала. Сашко стояв поруч, тримав дитячу пляшечку і мовчав.
— Що рахуєш? — спитала я.
Надя не підняла голови.
— Скільки нам потрібно, щоб з’їхати, — сказала. — І скільки ми не можемо.
Сашко зітхнув, наче хотів щось сказати, та не наважився.
***
І от тепер — город. Моя морква в руках, її дитина на руках, наш син між нами й погляд в землю.
Я відчула, як у мене пересохло в роті.
— Ви хоч розумієте, що це не просто “ділянка”? — вирвалося в мене. — Це ж… наше. Ми тут все життя… Тут же кожен куток…
Надя легенько підкинула дитину, щоб заспокоїти. І від того руху мені стало ще гірше: ніби вона гасить пожежу одним пальцем.
— Вам з роками не легше буде, — сказала вона рівно. — Вам важко буде обробляти. А так — ми тут, поруч. Ви бачите онуку щодня. І вам не треба буде хвилюватися, де ми.
— А ти думаєш, нам не важливо, де ви? — я підвищила голос і сама відчула, як це звучить. — Я ж не проти вас! Я… я просто…
Сашко нарешті заговорив:
— Мамо, ми не можемо більше так… — і затих, бо не знайшов слова, яке не образить.
Чоловік вийшов на ґанок, почув розмову й зупинився в дверях. Він завжди мовчав довше за мене. Подивився на город, подивився на Надю, на дитину.
— А ви вже вирішили? — спитав він у сина.
Сашко не підняв очей.
— Ми… ми думали… — він ковтнув. — Надя каже, що це реально. Інакше ми… не виберемось.
Надя мовчки дивилась на мене. У неї в очах не було ні виклику, ні прохання. Був якийсь дивний спокій людини, яка вже втомилась пояснювати, чому їй боляче бути залежною.
— А свати? — не втрималась я, хоч і знала, що це вистріл у порожнечу. — Вони ж можуть… вони ж мали б…
Надя повернула голову й подивилась на сарай, ніби там було написано відповідь.
— Вони вже там, — сказала коротко. — У них там сонце.
І все. Без злості. Без крику. Від цього “без” мене аж перекосило.
Я раптом уявила: будівельники, бетон, дошки, пил. Наші кущі смородини — під корінь. Земля, яку ми берегли, перетвориться на майданчик. І я уявила інше: Надя з валізою, Сашко з дитиною, орендована квартира, їхня образа, яка потім буде жити між нами, як стіна.
Я стояла, а рука все ще тримала ту моркву, ніби це була остання нитка.
— Дайте мені час, — сказала я тихо. — Не сьогодні.
Надя кивнула. Не “добре”. Не “дякую”. Просто кивнула, як на роботі, коли погоджуються з графіком.
Вона розвернулась і пішла до хвіртки. Сашко пішов слідом, несучи дитячу ковдру, яку Надя загубила на грядці. Підняв — обтрусив землю, ніби то не тканина, а наша спільна незручність, і тихо поклав їй на руку.
***
Увечері я довго не могла заснути.
Чоловік мовчав, лежав на спині і дивився в стелю. Я теж дивилась, але бачила перед собою не стелю — а той шматок городу, де влітку завжди найкраще родять помідори.
Десь о другій ночі на кухні скрипнула підлога. Я вийшла — і побачила Надю. Вона стояла біля столу в светрі, з розпущеним волоссям. Чайник уже кипів, але вона не наливала воду. Просто тримала чашку в руках, як щось гаряче, чого боїться.
Побачила мене — завмерла на секунду.
— Я не хотіла… так, — сказала вона і ковтнула. Це було найближче до вибачення, що я від неї коли-небудь чула.
Я підійшла до шафки, дістала стару коробку з-під цукерок, яку ми тримали на верхній полиці. Відкрила. Там лежали наші “на чорний день” — не мільйони, але й не дріб’язок. Ми збирали мовчки, роками.
Надя дивилась і не рухалась.
Я поклала коробку на стіл. Вона не потягнулась.
Тоді я взяла аркуш паперу, ручку, написала цифру, яку ми могли дати на початок — таку, щоб і не зламати себе, і не образити її “я сама”. Повернула папір до неї й притисла пальцем, щоб не здув протяг.
— Це не “подарунок”, — сказала я. — Це… щоб швидше.
Надя дивилась на папір довго. Потім повільно поставила чашку. І так само повільно — ніби вчилась — протягнула руку і торкнулась краю коробки. Не взяла. Просто торкнулась.
Я бачила, як у неї сіпнувся підборіддя — на мить, лише на мить.
Вона опустила очі, кивнула і пошепки сказала:
— Добре.
А тоді, вже біля дверей, повернулась, зняла з гачка мій старий фартух, який я залишила на стільці після городу, і акуратно повісила назад — рівно, як треба.
І пішла в коридор, не зачепивши ні стіни, ні повітря.
