Ми тоді з чоловіком поверталися з відпочинку. Дорога далека, навколо тільки дрімучий ліс. Раптом під капотом щось голосно стукнуло та ми зупинилися.
Мій чоловік Андрій спокійно оглянув машину. Таке часто трапляється на дорозі. Могла якась гілка потрапити, камінь, наїхати на яму – причин безліч. А наша собачка Кльопа постійно кудись рвалася з повідця. Я думала, що вона просто хоче погуляти навколо. Одягла нашийник, а собака як дременула з машини. Добре, що я встигла вчасно зловити її за ремінець.
Вона почала жалібно скавуліти та постійно виривалася геть. Андрій сказав, що ми тут надовго, тому я з Кльопою вирішила прогулятися. Погода була теплою, починало сідати сонце, хотіла помилуватися лісом. Ми відійшли десь 5 метрів, як я побачила якусь фігуру. Спершу подумала, що то дика тварина. Немов ведмідь. Так злякалася, що вже хотіла кричати. Але Кльопа тільки рвалася геть.
Виявилося, що це була старенька бабуся. Вона повільно крокувала до нас, спираючись на милицю. Так згорбилася, що, здається, уклін ладна бити. Невже це старенька загубилася? Я не могла залишити її у цьому лісі. Тим паче, що до найближчого населеного пункту навігатор показував аж 10 кілометрів.
– Бабусю, вам допомогти? Ми можемо вас підвезти, у нас машина є.
Вона тільки тихо кивнула на знак згоди. Тремтячою рукою погладила нашу Кльопу. На щастя, Андрій швидко все полагодив та ми поїхали додому.
– Я плету кошики з лози та продаю на базарі. Живу сама, чоловіка давно нема, а діти роз’їхалися з рідного дому. Моя хата буде на закрайку села, ви її одразу побачите. Знаєте, за таку поміч запрошую вас до хати. Якраз у печі є домашні пиріжки, ви такі ще ніколи не куштували, – радісно казала старенька.
Ми погодилися. Не хотіли відмовляти бабусі та і самі були дуже голодні. Хатина, хоча була мала і старенька, але дуже затишна. Правда, підлога дуже поскрипувала, з вікон продувало. Паркан на дворі покосився, а на даху не вистачало декількох черепиць. У хаті була тільки велика піч та меблі – спадок від прапрабабусі.
– Ось так я живу, – сказала бабуся та налила нам теплого чаю з ромашки, – тут свіже повітря, природа. Правда, боюся, що останні дні свого життя на самоті проведу. Не буде навіть кому мене в путь провести.
Стало шкода стареньку. Чесно кажучи, я аж плакати хотіла. Вона така мила, приємна, так ніжно посміхається. Не знаю, як я наважилася на таку пропозицію:
– Бабусю, а ви краще поживіть у нас. Квартира велика, є всі зручності. З нами сумно не буває.
Андрій посміхнувся та кивнув.
Так у нас з’явилася нова бабуся Стефанія. Вона мені дуже помагала по господарстві. Вигулювала Кльопу, готувала вечерю, прибирала, поки я з Андрієм була на роботі. А які у неї смачні пиріжки, просто словами передати. А ще вона швидко потоваришувала з сусідами. Сідали ввечері на лавку під під’їздом та обговорювали улюблений серіал.
А дідо Степан з сусідньої квартири взагалі називав її “лісова мавка”. Бабуся стільки всього знала про гриби та ягоди, часто їздила до лісу та поверталася з повною кошиком.
Старенька жартує, що відтоді, як вона переїхала до нас жити, то її життя поділилося на “до” та “після”.
– Немов жити краще стало. Здається, що у мене почалася друга молодість! – радіє бабуся.
Дівчина вчинила правильно? Чому?
