Ми з чоловіком прожили разом сорок років. Я завжди думала, що знаю Віктора як свої п’ять пальців. Спокійний, домашній, без дурниць у голові.
Коли йому стало важче зі здоров’ям, я сама купила йому путівку в санаторій. Думала, хай відпочине, підлікується, розвіється. Мені їхати не хотілося, а йому, як я вважала, це було тільки на користь.
Подруга Валя тоді ще посміялася:
– Ти дивись, Ніно, санаторії – то така справа. Там дехто не тільки лікується.
Я відмахнулася:
– Та перестань. Моєму Віті вже шістдесят п’ять. Які там пригоди?
Перший тиждень він дзвонив щодня. Розповідав про басейн, масаж, їжу, навіть хвалився, що почав краще спати.
– Дякую тобі за путівку, – казав він. – Ти в мене молодець.
І я сиділа вдома спокійна, навіть раділа, що догодила чоловікові.
А потім щось змінилося. Дзвінки стали короткі, сухі, ніби він поспішав.
– Як день пройшов? – питала я.
– Та нормально. Екскурсія була. Все, Ніно, я потім передзвоню.
І кидав слухавку.
Я тоді вже відчула, що тут щось не те. Мій чоловік ніколи не був таким. Якщо вже починав говорити, то на пів години. А тут – два слова і все.
Коли він повернувся додому, я одразу побачила: приїхав не той Віктор, якого я проводжала. Очі бігають, усмішка натягнута, в очі мені не дивиться. За вечерею я поставила тарілку з котлетами і спитала:
– Ну що, добре відпочив?
– Чудово, – швидко сказав він. – Просто прекрасно.
А сам навіть ложку нормально втримати не міг.
Через кілька днів я взяла його телефон, бо мій розрядився. І там вискочило повідомлення: “Вікторе, дякую за чудовий час разом. Сподіваюся, ще побачимось”. Від якоїсь Людмили.
У мене в ту хвилину все всередині обірвалося. Я пішла до кімнати і прямо спитала:
– Хто така Людмила?
Він аж зблід.
– Та так… знайома із санаторію.
Я не стрималась:
– Яка ще знайома? Що значить “чудовий час разом”?
Він почав м’ятися, як школяр:
– Ніно, не накручуй. Ми просто спілкувалися. Вона самотня, вдова…
– А ти, значить, рятівник самотніх жінок? – вже крикнула я. – За моєю спиною?
Він почав виправдовуватись:
– Нічого такого не було.
Але коли чоловік чесний, він дивиться в очі. А цей сидів, опустивши голову, і тільки сопів. Я тоді вже все зрозуміла, навіть без його зізнань.
Після того в домі стало як у морзі. Він ходив тихо, я мовчала, але всередині в мене все кипіло. Кожен його дзвінок мене дратував. Кожне повідомлення різало по серцю.
І тут стався справжній скандал. Одного дня я була на кухні, ставила чайник, як подзвонили у двері. Відчиняю – стоїть жінка років шістдесяти, яскравий шарф, у руках пакет.
– Добрий день. А Віктор Іванович вдома? Я Людмила.
У мене аж в очах потемніло. Але я зібралася і сказала:
– Проходьте. Зараз покличу.
Зайшла в кімнату і голосно крикнула:
– Вітя, до тебе гостя. Та сама Людмила.
Він вийшов і як побачив її, то мало не сів.
– Людмило? Ти що тут робиш?
А вона стоїть, ніби так і треба:
– Я проїздом була, вирішила зайти. Ось варення привезла.
Мене тоді просто прорвало. Я сказала:
– Раз уже прийшли, сідайте. Будемо говорити.
Ми сіли за стіл. Я поставила чай і дивилася на них обох. На нього – винного, на неї – нахабну.
Я спитала прямо:
– То що у вас було? Тільки не брешіть мені в моєму ж домі.
Людмила почала крутити:
– Ми просто гуляли, розмовляли, у нас багато спільного…
Я перебила:
– А адреса моя чоловікові теж просто так знадобилась? І повідомлення про “чудовий час” теж від великої дружби?
Віктор нарешті озвався:
– Ніно, вистачить. Ти влаштувала допит.
Я аж підскочила:
– Допит? Це ти мені ще будеш рот закривати? Я тобі путівку купила, а ти мені звідти бабу привіз!
Людмила підвелася і каже:
– Я, мабуть, піду. Я не думала, що все так…
А я їй відповіла:
– А як ти думала? Що я тебе з пирогами зустріну? Іди вже. І варення своє забери.
Вона схопила пакет, взулася і вискочила за двері.
Коли двері гримнули, Віктор почав своє:
– Пробач. Я не хотів. Сам не знаю, як так вийшло.
Я подивилася на нього і сказала:
– Ти не старий дурень, який нічого не розуміє. Ти дорослий чоловік. Дав адресу, крутився біля чужої жінки, брехав мені в очі. І тепер “не знаєш, як вийшло”?
Тієї ж ночі я спала в іншій кімнаті. А вранці зібрала речі й поїхала до доньки. Він бігав по квартирі, просив не робити дурниць.
– Ніно, давай поговоримо.
Я сказала:
– Пізно. Мені тепер гидко навіть поруч стояти.
Минуло кілька тижнів. Ми інколи говорили телефоном, але вже не так, як раніше. Все було сухо, чужо. А потім я дізналася, що Людмила знову йому дзвонила, ще й на каву покликала. І він погодився.
От тоді я зрозуміла остаточно: справа не тільки в тій санаторній дурості. Справа в тому, що людина, з якою я прожила все життя, виявилася зовсім не такою, як я думала. І тепер я не знаю, чи можна після такого повертатися.
Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці: пробачили б після сорока років шлюбу чи поставили б крапку?
