Розлучатися з людиною, яку досі щиро кохаєш, дуже боляче. В цьому я певна, бо мені таке довелося пережити.
Ми з Орестом були найщасливішою парою в усьому світі. Мені здавалося, що ніщо і ніколи нас не може розлучити. Я була певна на всі 100%, що решту свого життя проведу з коханим.
5 років тому у нас з’явився синочок Олексій. Ми дуже мріяли про дитину, але, чомусь, не складалося. Та ми пройшли крізь випробування часом і дочекалися найщасливішого дня у нашому житті, коли на світ з’явився наш малюк.
Тоді мені здавалося, що всі труднощі вже позаду, і Орест завжди буде поруч, як і в ті важкі моменти, коли я плакала в подушку щоразу, як бачила негативний тест на вагітність.
Тоді я ще не знала, що побут – це дуже небезпечний ворог сім’ї, який схожий на цунамі: несподівано з’являється нізвідки, але не шкодує нічого на своєму шляху.
Орест приносив додому мізерну зарплату, якої не вистачало для того, аби дати дитині усе необхідне. Я розуміла, що чоловік намагається зробити все можливе, але я вже була не в стані контролювати свій гнів і дратівливість, які з кожним днем відштовхували Ореста від мене все далі й далі.
Набридло мені бути домогосподаркою, яка змушена постійно на собі економити, тож вирішила, врешті-решт, розважитися. Тим паче, цього року виповнюється 10 років, як я закінчила школу. Усі однокласники збираються, а я чим гірша?
Поставила свого чоловіка перед фактом, мовляв, сьогодні на мене не чекай, бо йду на зустріч випускників.
Я приїхала в ресторан, де на мене вже чекали шкільні подруги. Мені, відверто кажучи, навіть соромно стояти біля них було. Вони були одягнуті в розкішні сукні, на вухах дорогі прикраси, які мені тільки снитися могли, а в маленьких сумочках найсучасніші телефони.
Так звані подружки не соромилися сміятися мені просто в обличчя:
– Одразу видно, хто у нас вже встиг матусею стати. Діанко, невже всі гроші витрачаєш на дитячий садочок та іграшки?
– Ні, чому? – розгублено спитала я.
– Ну, як? Схоже на те, що це плаття у тебе ще з випускного, а сережки тобі на перший в житті ювілей батьки подарували, – знущалися дівчата.
Я намагалася не звертати на ці насмішки уваги і заспокоювала себе думкою про те, що вони просто мені заздрять. За 10 років кожна з них добряче потовстіла, а мене природа пошкодувала, попри те, що я вже народила дитину.
Почали з’їжджатися однокласники. Ніхто повз мене пройти не міг:
– Діанко, яка ж ти красуня. Талія така ж струнка, як і кілька років тому. Нічого не змінилося.
Ми зайшли всередину ресторану, сіли за столик і вже готові були зробити замовлення, як раптом до залу увійшов Роман. Треба було лише бачити, який вишуканий вигляд він мав: розкішний костюм, дороге взуття і коштовний годинний, який виблискував на його зап’ясті.
Обійнявши усіх однокласників, він підійшов до мене, усміхнувся і підняв на руки.
– Така ж легенька, як пір’їнка. Діанко, не дарма тебе усі хлопці в школі принцесою називали.
Я вже готова була розтанути від такої кількості компліментів, але в почуття мене привела Світлана:
– Ага, принцеса без палацу. З приданого тільки сережки 15-річної давності.
Усі дівчата розсміялися. Мені стало дуже соромно, єдине, що мене тішило – це те, що Роман, схоже, не звернув уваги на в’їдливі коментарі заздрісниць. Поставив мене на підлогу, перепросив і вийшов на вулицю, аби зробити важливий телефонний дзвінок.
Я пошкодувала, що біля мене не виявилося вільного місця, тож однокласник, який підкорив моє серце, сидів на іншому кінці столу і спопеляв мене своїм проникливим поглядом.
За годину в ресторані з’явився кур’єр, який спитав, хто з чоловіків Роман, і віддав одержувачу маленьку коробочку.
Роман повільно піднявся з-за столу, підійшов до мене, ніжно відгорнув моє волосся від обличчя, і за кілька секунд на моїх вухах красувалися нові розкішні сережки.
Я не могла й слова вимовити від здивування, схоже, як і всі інші однокласники, які мовчки спостерігали за цим дійством.
Того вечора я віддячила Роману за подарунок палким поцілунком. Не знаю, що на мене найшло. Добре, що вчасно отямилася і попросила чоловіка відвезти мене додому.
Коли я виходила з розкішної іномарки, то поглянула на свої вікна. Орест, мабуть, пів ночі на мене чекав, бо світло на кухні досі горіло.
Я так поспішала додому, що й забула зняти сережки. Як тільки чоловік відчинив мені двері, то одразу спитав:
– Діано, що це? Звідки така коштовна річ?
Я не знала, що відповісти, тому розповіла все, як було насправді. Варто було зізнатися про поцілунок, як Орест почав звинувачувати мене в подружній зраді, мовляв, як я могла продатися за сережки.
Мені було боляче це чути, бо я знала, що це неправда. Але чоловіка було вже неможливо переконати.
В той момент мені здалося, що кращий спосіб захисту – це напад, тому я почала кричати на Ореста, звинувачувати його в тому, що він неспроможний забезпечити свою сім’ю, на відміну від мого успішного однокласника.
Закінчилося все однією фразою Ореста:
– Не буду тебе більше мучити. Подаю на розлучення.
За кілька секунд за ним закрилися двері, а я стояла в коридорі, намагаючись усвідомити, що власноруч зруйнувала свою сім’ю.
Добре, що Олексійчика вдома не було, гостював у бабусі з дідусем. Наступного ранку мама його привезла. Я вирішила їй нічого не розповідати, бо навіть не знала, як пояснити те, що відбулося вчора вночі.
Малюк наминав млинці і розповідав мені про свої сільські пригоди. Все було б нічого, якби він не почав розпитувати про тата:
– Мамусю, а коли татко приїде? Він ще на роботі?
– Сонечко, сьогодні він не приїде. Забере тебе в суботу.
– Куди забере?
– Він тепер живе у своїх батьків, тож на вихідних ти тепер гостюватимеш у бабусі та дідуся, – намагалася я відповідати якомога спокійнішим голосом.
– Хай татко приходить додому, я не хочу нікуди йти.
Я замовкла і намагалася ковтати сльози, які застрягли у мене в горлі. Я гадки не мала, як пояснити п’ятирічному хлопчику, що відбувається насправді. Та й сама в це вірити не хотіла.
Невже я разом з чоловіком, якого щиро кохаю, власними руками зруйнували сім’ю?! Ще й у все це вплутуємо дитину.
Олексій мовчав і я обернулася, аби поглянути, що він робить. Побачила, як малюк відчайдушно намагається додзвонитися таткові з мого телефону, але безуспішно.
– Матусю, а чому татко не відповідає?
– Мабуть, просто дуже зайнятий. Він мені потім перетелефонує.
Олексійко заснув, а я ще довго сиділа на самоті в кухні, розглядаючи найгірший подарунок у моєму житті.
Ті злощасні сережки принесли дуже багато біди в мій дім, тож я вирішила, що треба якомога швидше їх позбутися.
Наступного ж ранку зайшла в невеликий ювелірний магазин, в якому мені запропонували за прикрасу 15000 гривень. Я дуже зраділа, бо не розраховувала й на кілька тисяч. Тепер матиму змогу оплатити приватний дитячий садочок, в який ходить син.
Звісно, Орест не залишив мене напризволяще, щотижня надсилав на картку немалі суми грошей, аби я могла прогодувати не тільки дитину, але й себе. Щоправда, зі мною він спілкуватися взагалі не хотів.
Місяць я жила, наче в страшному сні. Чоловік приходив додому тільки для того, щоб повернути мені сина, а потім прощався і їхав до батьків. Щоразу я дивилася на його силует, який віддалявся від під’їзду і ридала, бо мені так бракувало людини, яку я щиро кохала.
Я хотіла виправити помилки, але не знала як.
Одного вечора Орест привіз Олексія після прогулянки. Зайшов в квартиру і спокійно сказав:
– Привіт. Не забудь, що за 2 дні у нас суд. Якщо ти не з’явишся – нас не розлучать.
Більше за все на світі, я хотіла забути про цю жахливу подію, яка на мене чекала, але нічого змінити вже не могла:
– Добре, я буду.
Наш синочок був свідком цього діалогу. Ми думали, що він нічого не розуміє, але виявилося, що це не так.
Він взяв нас обох за руки і сказав:
– У мене більше немає сім’ї? А хто мене тепер любитиме?
Ми з Орестом дивилися на дитину і не могли й слова мовити. Я почала плакати. Мені стало шкода сина, який страждав через наші з чоловіком помилки.
Тоді Орест підійшов до мене і сказав:
– Не можу повірити, що ми хочемо зруйнувати нашу сім’ю. Ще не пізно все виправити, якщо ти захочеш.
Я простягнула до нього руки і міцно його обійняла:
– Я дуже хочу! Пробач мені. Повір, у мене нічого з Романом не було! Присягаюся. А ті сережки я продала. Вони мені огидні, – казала я, занурившись обличчям в шию чоловіка.
– Я тобі вірю! І ти мені пробач. Ми почнемо нове життя. Мене підвищили на роботі, тож я обіцяю, що все зміниться на краще.
– Ура! Ура! У мене знову є сім’я! – радісно закричав малюк.
Я поглянула на обличчя своєї дитини – тільки тепер я могла помітити в його очах щастя, яке ні за які гроші не купиш.
Чи вважаєте ви, що гроші – це головне в сім’ї?
Як, на вашу думку, розлучення впливає на дітей?
Фото з відкритих джерел
