Познайомилась я з дідом свого чоловіка на сватанні. Тоді бачила його на весіллі. І втретє, коли не стало його дружини. Степан Іванович здавався їй суворим і постійно задуманим чоловіком. У нього були глибокі карі очі й постійно насуплені пухнасті брови. Коли чоловік дивився на мене, я відчувала дискомфорт і навіть страх.
На поминках він мовчав і проводжав родичів сумним поглядом.
– Тепер квартира наша, ти рада? – Спитав у мене чоловік.
– Та щось не знаю… – З опущеним головою відповіла я, сидячи на нашій кухні в орендованій квартирі.
– Тепер ніяких переплат власникам, неочікуваних переїздів і вічних добирань. Ми нарешті заживемо спокійно і зможемо відкласти на море.
– Та ніч була тоді просто жахливою. – Зі сміхом згадала я. – “Стук-стук, – посеред ночі, – у вас поживе людина кілька днів”.
– Згоден – усміхнувся, допиваючи холодну каву чоловік, і продовжив, – Помістимо всі у двокімнатній квартирі, тільки не лякай його. Ми його навіть не помітимо.
Софія кивнула, але занепокоєння її не покидало. З однієї сторони вона раділа, що нарешті матиме свій куточок, де спокійно розставить речі, а не переживатиме, що скоро потрібно переїжджати у нову квартиру. Ще й можна планувати зробити ремонт в хаті діда.
Вона згадала, як дід дивився їй в очі, і засумнівалася чи зможе жити з ним. Адже він ніби бучив її наскрізь своїм холодним поглядом. Ті думки лякали Софію і її трусило, як від морозу.
Пара швидко зібрала свої речі. Їх було не так і багато, кілька валіз і два рюкзаки. За всі роки переїздів вони так і не мали чогось ціннішого за одяг. Взяли все в руки й самі перенесли до діда. Він широко відчинив перед ними двері:
– Ви як торгаші з 90-х. Все на себе навішали, як тоді, коли жінки й чоловіки тягали однаково важкі сумки, – пригадав свої молові роки Степан Іванович, коли ми з чоловіком мало, що пам’ятали з тих часів.
Вони поселились у великій кімнаті. Софію все не покидали сумніви, що вони будуть тут зайвими.
– Та заспокойся. Нічого тут такого немає. В діда є телевізор в кімнаті, ти теж можеш двері свої зачинити, ніхто нікому не помішає, – заспокоював чоловік, – Він добрий і розумний.
Софія розуміла, що дідо просто так не покликав би їх жити до себе. Він знав як вони жили всі ті роки й що ще молоді й не стануть тягарем. Тепер жінка мала показати, що вона хороша господиня. Але тут було не все так просто. Софія працювала медсестрою, що попри нелегку роботу, мала і нічні зміни. Деколи вона поверталася настільки втомленою, що лягала спати голодною.
Вони не встигли розкласти свої речі, як промайнув перший місяць життя з дідом. Час йшов непомітно. Софія пропадала на чергуваннях, підміняла колег, які захворіли чи пішли у відпустку. Її чоловік звик до таких стосунків ще до весілля і часто старався щось приготувати. Все йшло своїм ходом.
Вкотре Софія повернулася з нічного чергування. Відчиняючи двері, вона помітила, що досі горить світло у кімнаті діда. І відчула смачний аромат з кухні. Голода жінка швидко зняла пальто і чоботи, побігла мити руки. На столі стояла тарілка з картопляним пюре і записка “Розігрій”. По почерку вона зрозуміла, що це писав чоловік, але буква “й” трохи відрізнялась. А на плиті в каструльці був ще теплий гуляш. І жінка так зраділа від тієї записки й смачної вечері. Вона не могла подумати, що чоловік так смачно вміє готувати.
– Дякую за вечерю. Гуляш був дуже смачним, де ти так навчився?, – спитала зранку дружина.
– Скажи? Я теж мало язика не проковтнув. Чую, щось дід довго крутиться на кухні. А коли вийшов з кімнати, то не міг втриматися від аромату.
Софія зрозуміла, що та записка була від діда. Бо справді чоловік ніколи не відрізнявся романтичними вчинками. А тут написано від руки. Виходить це Степан Іванович… Чи він просто вирішив показати жінці, як слід годувати чоловіка? Бо ж її коханий не вміє нічого крім гречки варити. А їм хочеться смачного м’яса.
Настав у Софії вихідний і вона вирішила прибрати у квартирі. Коли черга пилотяжити дійшла до кімнати діда, то він її не впустив.
– Я сам все зроблю.
Софія зрозуміла, що чоловік ще не скоро впустить їх у своє життя, і щоб не стояти йому над душею пішла займатися пранням. Вона картала себе, що не подякувала за ту вечерю, адже він старався для всіх. Її пацієнти старшого віку часто були такими обуреними. До дітей бурчали, що все не так і принесли не те. Звісно вони могли гніватись не від солодкого життя, але це сильно відбирало сили. А дід просто був дуже мовчазним, наче з нього треба витягувати кожне слово.
Софія зважилась і подякувала йому за гуляш, коли він повертав порохотяг на місце.
– На здоров’я, – спокійно відповів він і пішов.
Софія раділа, що подякувала, але від його відповіді жінці стало важко. Вона була переконана, що він показує, як вона має їм готувати їсти. І взяла собі за правило у вихідний так і робити. Не будуть вони вічно їсти макарони з дешевими сосисками. Але як встигати виспатися і навести порядок в домі. Звісно після дружини дід взяв нас до себе, щоб тут знову була жіноча рука, турбота і чистота. Це була плата за проживання. Мама чоловіка добре порається у їхній трикімнатній. І булочки спече і борщі наварить і прибирає щодня, не те, що Софія, яка рідко бралася за ганчірку на орендованих квартирах.
Після всіх запланованих прибирань жінка втомленою лягла спати. Їй було погано від того, скільки вона тоді зробила роботи, навіть не сідала перепочити. Дід лише час від часу виглядав з кімнати й хитав головою. Напевно думав, що їй далеко до того, як робила все покійна дружина.
Зранку Софія прокинулась від того, що чоловік відчиняв двері й виносив валізу.
– Кохала, ти проспала таку подію. Мене вчора підвищили! Але я мушу поїхати у відрядження на три тижні, це обов’язково. Побудеш тут з дідом, ви собі раду дасте.
Від почутого в Софії волосся мало дибом не стало. Вона не хотіла залишатися з ним так довго.
– Софіє, не хвилюйся. Не думай, що дід злий. Він просто так виглядає, він ніколи не образить, а навпаки допоможе. Ти побачиш, як пролетить час.
Жінка провела чоловіка і сіла дивитися на робочий графік і прикидати, яка перспектива на неї чекає. Їй стало так сумно, але вона взяла себе в руки й пообіцяла, впорається. Не буде ж вона чоловіку це розповідати, що б це змінило.
Наступного ранку на плиті знову чекали приготовані дідом млинці, а підлога досихала після прибирання.
– Знову не встигла, – картала себе Софія і гірко снідала млинцями з чаєм. – Ну нічого, на обід є борщ, треба трохи поспати, а ввечері щось приготую.
Час жінці ще ніколи так повільно не минав. Після роботи вона одразу бралася за побутові справи, а на відпочинок майже не залишалося часу. На роботу вона приходила втомленою, там отримувала нові порції негативу і фізичної втоми. Навіть вдома їй мережились уколи й препарати. Та вона все одно вставала до плити, щоб довести свою значущість у домі.
Якраз готуючи обід, жінка задумалась, а голос діда її відволік.
– Що це ти робиш?, – дід відібрав з рук лопатку.
– Готую обід, – ніби ошпарена, Софія одразу отямилась і сіла на табуретку.
– Дівчино, ти мене звичайно вибач, але я більше мовчати не буду! – Погляд Степана Івановича не залишав їй жодних шансів почути щось хороше, вона намагалася стати господинею в домі, але не змогла і тепер почує “вирок” – Ти розумієш, що ти робиш? Ти працюєш майже кожен день і ще тут примудряєшся їсти варити. Вас там не вчили, що треба дбати про своє здоров’я?
– Вчили, – Софія не розуміла, що відбувається.
– Тоді в чому справа? Ти здоров’я хочеш втратити? Йди відпочивати!
Жінка не сміла заперечувати його сердитому голосу і пішла до кімнати. Ввечері дід приготував вечерю і розказав за столом все, що думав.
– Я вас запросив не за мною доглядати. А щоб вам легше було. Житло пристойне, оплачувати тільки комунальні послуги. Я ж знаю, що ти багато працюєш. Я хотів вам допомогти в побуті, а не навпаки. Їсти я добре варю, ти сама хвалила. Я знаю, що таке робота медсестри, бо моя мама нею була. Ми росли без батька і весь побут був на мені. Я самостійний ще з малечку. І дружині своїй не дозволяв готувати, коли була втомлена. Вона сяде зошити учнів перевіряти, а їй супчику в тарілку. І навпаки. Так, що не роби так більше. Я справлюся сам.
У той вечір Софія вперше бачила, як дід посміхався, розказуючи свої спогади. Коли вона поверталася з роботи на неї чекав накритий стіл.
У день, коли мав повернутися чоловік, дід не дозволив їй йти за продуктами й все приготування взяв на себе. На столі були салати й м’ясна нарізка. В духові запікалась риба з овочами, а на десерт тістечка. Софія якраз повернулася з роботи й чоловік вже був вдома.
– От і Софійка наша прийшла. Мий руки й сідай до столу.
Жінка краєм вуха чула, як дід вчив чоловіка тримати ніж з виделкою.
– За жінкою теж треба прислужити на за столом. Ви молоді боїтеся стати підкаблучниками. Але ти бери приклад з мене, я життя прожив і знаю, як має бути в люблячій сім’ї.
– А як рибу будемо подавати? – Іронічно спитав внук.
– Як, як, з бритванки на тарілку, – спокійно відповів дід, – не в ресторані ми!
І обоє щиро розсміялися. У цей момент Софія відчула себе по-справжньому вдома. Її охопило внутрішнє тепло і відчуття затишку. Суворий погляд діда більше не лякав її. Вона зрозуміла, що він дійсно добрий, прихистив їх і сам почав допомагати. Відтоді їхнє життя налагодилось.
Чи могли вони уникнути непорозуміння?
