Того сонячного дня ми з дружиною поїхали на дачу. настав час садити город. Як тільки приступили до роботи, то одразу хтось крикнув “Дай Боже щастя, діти!”. На наш подив, то приїхала моя мама.
– Ви напевно не знали, що я продала свою дачу? Тепер буду їздити до вас! – впевнено заявила Людмила Степанівна, переступаючи на подвір’я.
Ми з коханою глянули один на одного, не знаючи що їй відповісти на цю новину.
Одразу пригадалося, як я хотів святкувати на її дачі свій ювілей, але та не дозволила. Ніби дача для того, щоб працювати там, а не гульбанити.
І ми працювали. От тільки результату тієї праці не бачили. Все посаджене мати возила на ринок продавати. А грошима ділитися навіть не думала.
Тож я подумав навіщо працювати в пусту і купив нам з Марією ділянку. Ми там садимо і часто відпочиваємо з друзями.
– А чому вирішила продати дачу? – обірвав мовчанку Василь.
– Ну гроші потрібні! Твоя сестра планує машину купляти, треба допомогти! – швидко відповіла мати.
А сестра Василя – Катя ніколи на дачі не трудилася. То в неї екзамени, то сесія. То мама не давала працювати, бо в шлюбі донечка ще встигне наробитися.
А коли Катя вийшла заміж, то в них з чоловіком була своя дача – спадок від його бабусі. Кожні вихідні вони проводили там.
– Ось воно що! – невдоволено витиснув з себе я. – То чого ж ти на її дачу не поїхала?
– А я вже там була! Так тільки вона нічого мені робити не дозволяє. Понасаджувала різний непотріб. Краще б кабачки та помідори посадила. Я так і збиралася зробити й зробила. То вона мені потім скандал влаштувала, що я їй якісь дорогі квіти пополола. А мені звідки було знати, що там не зело, а квіти…
– А ти спитати не пробувала? Я б на місці Каті теж сердився. Ти ж більше не на своїй ділянці, то могла б перепитати.Ти на своїй дачі теж не дозволяла всім все робити.
– Тому я зараз тут. Нехай садить там все, що хоче. А я краще у вас буду. Ви не дасте мені який кусочок грядки?
– Ні. – швидко відповів Василь. – Ти продала дачу заради Каті – нехай вона тобі виділяє грядку.
– Я ж кажу, що вона мені там кроку не дає ступити! – зі сльозами на очах говорила мати.
Тоді дружина підійшла до мене і відвела в сторону.
– Може таки дамо їй трохи землі, ту позаду, де ми так не садимо? Якось негарно виходить стосовно рідної матері. Хоч якесь заняття матиме.
– Я її знаю. Вона свій урожай збере, а потім до нашого потягнеться!
– Ну нащо їй це? Ти перебільшуєш. Але мені її так шкода. Нехай залишається…
В глибині душі Василь знав, що це нічим добрим не закінчиться, але слова дружини обнадіяли його. Він погодився і показав, де мама може садити своє. Те, як сильно вона зраділа було видно неозброєним оком.
Коли урожай почав сходити вона весь возила на ринок продавати. Василю з Марією було не до нього, адже вони самі для себе садили все, що любили їсти. І все було добре, допоки вони не стали помічати, що їхні овочі кудись зникають.
Виявилось, що Людмила Степанівна зазіхає на їхній врожай і возить його на продаж.
Спочатку вона зібрала всю полуницю, потім вишню. Як би син не намагався переконати її не робити цього, вона все одно продовжувала.
– Мамо! Повторюю останній раз! Ви можете брати собі овочі тільки, щоб їсти! Ні на який продаж!
– Я ж так і роблю син! Не переживай!
А потім ситуація повторювалась. Останньою краплею стали помідори, які вони приїхали збирати. Проте нічого там не знайшли. Василь розгніваний подзвонив до матері.
– Де наші помідори? Щось мені слабо віриться, що ви подужаєте їх усіх з’їсти!
– Я так само про вас подумала! І чому вони мають пропадати, краще продати!
– Тоді я чекаю на всі гроші від продажу! Сьогодні ж!
Сказати, що мати засмутилася – це промовчати. Вона повторювала, що погано виховала сина. Що вона не заслуговує такого ставлення!
Василю було неприємно вказувати матері, але іншого способу він не знав. Не розуміє по-хорошому, то буде по-поганому.
Вишнею на торті був останній раз, коли Василь з Марією побачили, що в землі ні моркви, ні буряка, ні мами. Напевно з самого ранку все це вивезла.
– Я більше так не можу! – нервувався син. Як ще з нею говорити? Скільки це триватиме, вічно?
– Слухай. Давай замок змінимо! Може спрацює! – блиснула ідеєю Марія.
Вони так і зробили. А незабаром невдоволена свекруха стояла на порозі їхньої квартири і вимагала пояснення чому це її ключ більше не підходить.
– Мамо, я тебе просив, благав і сварив. Це була межа, яку ти переступила не один раз. Ти могла брати собі все, що завгодно для себе! А не возити наш урожай за нашою спиною на базар! Тобі не соромно?
– Чому мені має бути соромно! Я тобі пояснювала, що Каті потрібно допомогти купити машину. Так і я допомагаю. Це твоя сестра!
– То продавайте її урожай! – не витримала й Марія. – Ми не зобов’язані працювати на неї! Садіть на її дачі й продавайте. А з нас достатньо.
– Що? Я ж пояснювала, що вона нічого не дає мені робити. Нікуди не пускає!
– Ми вас теж не пускаємо!
– Як ти розмовляєш зі мною? Ти забула, що я матір твого чоловіка? – обурилась свекруха. – Отож-бо не дивно! Це біля тебе мій син став таким!
– Мати мого чоловіка, йдіть, будь ласка, до Каті й на цьому закінчимо!
– Дожилася. Діти жаліють врожаю для рідної матері! – Людмила Степанівна обернулася і пішла геть.
Після сварки у Василя та Марії ще довго залишався важкий осад на душі. Але ж якби мама потребувала тих овочів чи грошей, то все було б по-іншому. А так вона відкрито без дозволу продавала їхню працю заради машини для дочки.
Тепер Людмила Степанівна не переступає поріг їхньої дачі, як садівниця. Вона назавжди залишилась там гостею.
Чи правильно вчинили діти? Як би ви розв’язали дану проблему?
Фото з відкритих джерел
