Дзвінок на Катиній двері в Хмельницькому дзенькнув так голосно, що мені на мить здалося — його почули навіть сусіди на поверсі. Я стояла з пакетом у руках, де дзенькали пляшка вина і баночка оливок, а ще — загорнуті в папір подарунки хрещениці. Переступала з ноги на ногу й ловила себе на дурній усмішці: ніби знову п’ятнадцять, і я прийшла за Катею, щоб бігти разом на автобус.
Двері відчинилися різко — без оцього жіночого “ой, та заходь!” і без сміху. Катя стояла в домашньому, волосся стягнуте гумкою, погляд — швидкий, оцінювальний, наче я кур’єр.
— Ну, привіт, — сказала вона. Не обійняла. Не торкнулася плеча. Лише відступила на півкроку, щоб я протиснулась у коридор.
Я зайшла, обережно притискаючи пакети до себе, щоб не вдарити об стіну. Квартира була чиста, натерта до блиску, така… не житлова. У коридорі — рівно виставлені черевики, в кімнаті — диван без жодної складочки, на столі — нічого. Навіть чашки.
— Я ненадовго, — сказала я, швидко, щоб заповнити тишу. — У мене справи в місті, думаю: ну як не заїхати? Два роки ж…
Катя кивнула, як люди кивають на касі, коли чують “пакет треба?” і не хочуть сперечатись.
Я витягнула пакунок для хрещениці — стрічка, коробка, листівка з підписом, де рука здригнулася на слові “рідна”. Потім — ще один пакет: ковбаса, сир, фрукти, пляшка.
— Оце… до столу, — сказала я й поставила все на тумбу.
Катя мовчки взяла пакет із продуктами, пройшла на кухню й поклала на стіл. Наче я принесла не гостинець, а домашнє завдання, яке треба кудись покласти, щоб не заважало.
Я чекала бодай одного: “Ти чаю?” або “З дороги ж, сідай”. Не для їжі. Для жесту. Для того короткого, людського, через що ми колись і були “свої”.
— Хрещениця вдома? — спитала я.
— У репетитора, — коротко відповіла Катя. — Скоро має бути.
Пауза зависла між нами, як погано повішена штора. Я присіла на край стільця й зняла пальто так повільно, ніби роздягалася в чужій хаті без дозволу. Катя не сіла. Вона сперлася на стільницю й дивилась у вікно. У тій позі було щось від людини, яка хоче, щоб розмова швидше закінчилась.
— Як ти? — запитала я. — Як робота? Як ви тут?
— Та нормально, — сказала вона й ковзнула поглядом по моїх руках. — Ти надовго?
Я закашлялась. Не від застуди — від того “надовго”, яке прозвучало як “а коли ти підеш”.
— Та ні… Я ж кажу, справи. Думала, посидимо трохи, — я всміхнулася, але відчула, як усмішка тримається на чесному слові. — Згадаємо.
Катя підійшла до столу й почала розкладати те, що я принесла: нарізка, сир, яблука. Без тарілок — просто пакети й коробки. Вона відкрутила вино, поставила його посередині й зупинилась.
— Ти будеш? — спитала так, ніби питає, чи треба мені здача.
— Трохи, — відповіла я.
Вона дістала дві склянки. Не келихи — склянки. Наливала мовчки, не дивлячись на мене. Потім обперлась ліктями об стіл, зробила ковток і глянула в телефон, який лежав поруч.
Мені раптом згадалося, як колись у Рівному Катя могла прийти без попередження. І я тоді метушилася: витягала з морозилки котлети, ставила картоплю в духовку, нарізала салат, бігала до магазину, якщо чогось не вистачало. Не тому, що “треба”, а тому, що вона — своя. Кумасю ж як не нагодувати? Як не посадити, як не розговорити?
А тут — я сиділа з пальтом на колінах і слухала, як у кухні цокає годинник.
— У вас гарно, — сказала я, бо тиша почала мене тиснути фізично. — Квартира світла.
— Ага, — відповіла Катя. — Ми тут недовго. Може, ще переїдемо.
Вона говорила так, ніби переїжджають шафи, а не життя.
— А чоловік? — спитала я.
— На роботі, — знову коротко.
Я зробила ковток вина. Воно було кислувате й чуже. Я подивилась на нарізку — навіть не знала, чи можна брати. Дурниця, правда? Але в гостях є такі дрібниці, які або дозволяють бути людиною, або перетворюють тебе на незручний предмет.
— Катю, — сказала я тихіше. — Може, я не вчасно?
Вона підняла очі. Вперше за весь час дивилась прямо. І цей погляд був не сердитий — втомлений. Тільки не тією втомою, коли людина падає з ніг і просить допомоги. А тією, коли хоче, щоб її не чіпали.
— Та ні, — сказала вона. — Просто… справ багато.
“Справ багато” прозвучало як стіна. Я кивнула, ніби зрозуміла, й відчула, як усередині щось тихо зсувається з місця. Не трагедія, не сварка — просто якась деталь, яку довго тримав, а вона випала.
Двері в коридорі грюкнули — хтось зайшов. Я аж випросталась.
— Мамо, я вдома! — прозвучало з кімнати.
З’явилася моя хрещениця — вже не та кругленька дівчинка з бантами, яку я колись тримала на руках. Висока, з навушниками, в куртці, з рюкзаком на одному плечі. Вона глянула на мене, ніби пробувала згадати, хто я.
— Привіт, сонечко, — я підвелася, потягнулась до неї. — Це я, твоя хрещена.
Вона нерішуче обійняла мене одним плечем. Швидко, чемно. Її руки пахли вулицею й жуйкою. Поруч Катя стояла мовчки, не підштовхуючи, не радіючи, не розігріваючи цей момент.
— Я тобі подарунок привезла, — сказала я й простягнула коробку.
Дівчинка пожвавішала, розв’язала стрічку, заглянула всередину.
— О, дякую, — сказала вона й одразу подивилась на маму. Наче питала дозволу на радість.
Катя кивнула:
— Іди в кімнату, я потім подивлюсь.
Хрещениця зникла так само швидко, як з’явилась. У коридорі знову стало тихо.
Я стояла біля столу, де лежала моя ж ковбаса, мій сир, мої яблука — як реквізит до зустрічі, яку ніхто не репетирував. Я вловила в собі порив: сказати щось різке, назвати речі своїми іменами, спитати прямо, чому так, чому наче я чужа. Але слова застрягли в горлі — не від страху, а від відчуття, що вони тут нічого не змінять.
Я почала одягати пальто. Повільно, акуратно, щоб не зачепити рукавом стільця. Катя дивилась, як я застібаю ґудзики.
— Ти вже? — спитала вона, і в голосі нарешті з’явилася нотка… не турботи, ні. Зручності: все йде за планом.
— Та так, — сказала я. — Мені ще їхати, справи ж.
Я підійшла до коридору, взяла сумку. Катя пішла за мною, відкрила двері й стала осторонь. Не “провела”, не “обійняла”, не “давай, дзвони”. Просто відчинила — як відчиняють, щоб випустити.
— Передавай привіт… — почала я, але навіть не знала, кому. Її чоловікові? Їй самій?
— Ага, — сказала Катя.
Я зупинилась на порозі, подивилась на її обличчя ще раз — ніби намагалась знайти там колишню Катю, ту, що колись сміялась зі мною до сліз у під’їзді, ту, що шепотіла “будеш кумою?” і плакала на хрестинах. Але переді мною стояла інша жінка. Може, це я запізнилась. Може, між нами вже давно зачинені двері, просто тоді вони були в іншому місті.
Я вийшла на сходову клітку. Двері за спиною зачинились без клацання замка — м’яко, майже нечутно.
На першому поверсі я зупинилась, дістала з сумки маленький пакунок — листівку, яку підписувала для хрещениці. Подумала секунду, потім поклала її в кишеню пальта й вийшла надвір, не озираючись.
