Син стояв у коридорі, навіть куртку не зняв. Однією рукою тримав ключі, іншою — телефон, ніби чекав, що там от-от вискочить рятівна відповідь. — Мамо… є щось поїсти? — сказав і ковтнув повітря, як після бігу.
Я мовчки відступила, пропускаючи його на кухню. Він пройшов так, ніби боявся доторкнутися до стін — ніби вдома вже не було права на чужу турботу.
— А вдома що? — запитала я, коли поставила перед ним тарілку.
Він взяв виделку, але не їв. Спершу просто дивився на їжу. — Та… я їй усе віддав. Зарплату. Як завжди. Вона сказала: “Я розберуся”. А потім… — він ковзнув очима вбік, — виявилось, що навіть картоплі немає.
Я дістала хліб, масло, нарізала ковбасу, підсунула ближче. Він почав їсти швидко, ніби соромився голоду більше, ніж того, що прийшов.
— А вона де була? — не втрималась я.
— Не знаю. — Він витер рот тильною стороною долоні. — Сказала, що зайнята. І одразу додав, не дивлячись на мене: — Тільки ти не… не починай.
Це “не починай” прозвучало як заборона мені бути матір’ю. Як табличка на дверях: “Вхід у життя сина заборонено”.
Я напакувала йому пакет: крупа, яйця, олія, кілька яблук, шмат м’яса з морозилки. Він ніяково взяв, притис до грудей. — Дякую, мам. Я завтра занесу… — Не треба, — сказала я. — Забери.
Він пішов, а на кухні залишився запах чужого голоду. Не фізичного — того, який під шкірою.
Через два дні я стояла біля їхнього під’їзду з торбинкою в руках. Спеціально не попередила. Хотіла не слова почути, а побачити. Невістка ж удома — вона ж “працює над собою”. У них, між іншим, уже четвертий рік шлюбу. Дітей “після тридцяти”. А поки що — зал, салон, масажі й оцей їхній “блог”, про який я нічого не розумію, але чомусь він з’їдає всі години дня і всі гроші чоловіка.
Двері відчинилися майже одразу. Настя стояла на порозі так, ніби в квартирі знімали рекламу. Короткі шорти, топ, волосся укладене, на обличчі той макіяж, який навіть у свято не кожна жінка зробить.
Вона усміхнулась — рівно на стільки, щоб виглядати чемно. — Ой… Ірино Петрівно. А ви… без дзвінка?
Я підняла брови. — Я до вас у гості повинна записуватись? Вона знизала плечима, наче це питання дрібне, як пил.
Я зайшла. У квартирі пахло чимось солодким, парфумами і… святом. Не тим, яке вдома роблять, коли чекають чоловіка з роботи, а тим, яке влаштовують самі собі серед дня.
На столі стояли суші, соєвий соус, палички, пляшка шампанського. Поруч — телефон на підставці, світло з кільцем, як у телеведучих. Вона навіть не поспішала прибрати.
— Це… у вас сьогодні свято? — запитала я, хоча відповідь вже була в повітрі.
— Та ні, — Настя легко махнула рукою. — Просто захотілося. І додала, ніби між іншим: — Я знімаю сторіс.
Я подивилася на стіл, потім на її ідеальні брови, на блиск на губах. — А чоловік що їв учора ввечері? — спитала я.
Вона нахилила голову. — Та щось знайде. Він не маленький.
“Щось знайде”. Так говорять про чужого кота, який сам піде до смітника, якщо йому не насипали корму.
Я не сіла. Не роздяглась. Просто пройшла повз неї до кухні і відчинила холодильник.
Всередині було світло… і порожнеча. Пара баночок з соусами, пляшка води, половина лимона, який вже підсихав на зрізі. Пластикова коробочка з чимось, що навіть не хотілося нюхати.
— Це все? — мій голос вийшов низький і чужий.
Настя обперлася стегном об стільницю, не зрушивши з місця. — А що ви хотіли побачити? Каструлі?
Я повільно закрила холодильник, так, щоб він не грюкнув. Бо якщо грюкне холодильник — грюкне і я. — На що ти витратила його зарплату? — спитала я прямо.
Вона поправила пасмо волосся, дивлячись на себе у чорний екран телевізора, як у дзеркало. — На процедури. Я зробила ін’єкції. Мені треба підтримувати вигляд. Це інвестиція.
— Інвестиція… — повторила я, ніби пробуючи слово на смак. — А їжа — це що? Не інвестиція?
Настя вдихнула, і в цьому вдиху було стільки зверхності, що я аж відчула її на своїй шкірі. — Ви не розумієте. Зараз усі так живуть. І взагалі… — вона глянула на мене прямо, — мого чоловіка все влаштовує.
Я відкрила рот, але перш ніж слова встигли вилетіти, мене різко обпекло інше: вона сказала “мого чоловіка”. Не “вашого сина”. Не “Сашка”. Не “він”. А “мій”, як власність, як меблі.
— Влаштовує? — я зробила крок ближче. — Його влаштовує, що він приходить з роботи голодний і йде до матері просити їсти?
— Він вам так сказав? — Настя нарешті напружилась. У її голосі з’явився метал. — То хай тоді не біжить жалітися, а говорить зі мною. Мені не потрібні ці… перевірки.
— Перевірки?! — я не витримала. — Дівчино, ти в шортах серед дня, з шампанським, з суші, а в холодильнику — пусто! Це не перевірка, це… це сором!
Вона різко стала рівно. — Сором — це коли свекруха вривається в дім і влаштовує допит. Ви думаєте, він вас просив сюди прийти? Ви йому життя не даєте.
Ми говорили все голосніше. Слова летіли вже не як розмова, а як тарілки. В якийсь момент вона схопила телефон і демонстративно натиснула щось. Може, запис. Може, комусь написала. А може, просто хотіла показати: “Ти тут зайва”.
— Передай йому, — сказала я, стоячи вже у коридорі, — що я не буду дивитися, як він тягне вас двох на собі.
Настя відчинила двері ширше, як охорона в магазині. — Не переживайте. Він сам вирішить, кого тягнути.
Двері зачинилися не грюком — тихо. Але той тихий звук був гірший за грюк: так закривають, коли людина для тебе вже не людина.
До вечора я ще трималась. Займалась своїм, робила вигляд, що я доросла і спокійна. А потім задзвонив телефон.
— Ну?! — голос сина вдарив одразу, без “привіт”. — Ти що там влаштувала?! Ти до неї ходила?!
Я притисла слухавку до вуха, ніби так могла втримати його, щоб не вислизнув. — Сашо, ти їв щось сьогодні? — спитала я замість відповіді.
— Не переводь! — він майже кричав. — Вона плаче! Каже, ти її принижувала! Ти що, не розумієш, що ти руйнуєш мою сім’ю?!
Я дивилась на стіл, на якому ще стояла порожня тарілка від його обіду два дні тому. Пустота любить повертатися.
— Ти кричиш на мене, — сказала я тихо. — Значить, тобі легше кричати на матір, ніж спитати в себе, чому ти голодний у власному домі.
У слухавці повисла пауза. Коротка, як подих перед новим ударом. — Мамо, — уже нижче, але так само жорстко, — не лізь. Не треба. Я сам розберуся. Це моє життя.
— Добре, — відповіла я. І сама не впізнала свій голос: він був рівний, як кришка на каструлі, яку вже зняли з вогню.
Я поклала слухавку і довго стояла посеред кімнати, не сідаючи.
А потім пішла до шафи, дістала той великий пакет, що завжди тримаю “про запас”, і почала складати туди продукти: гречку, макарони, консерви, чай, цукор. Руки рухались швидко, наче я збирала не їжу — а доказ того, що я ще можу бути потрібною.
Я зав’язала пакет, поставила біля дверей і не написала йому жодного повідомлення.
Лише підсунулась до вікна, подивилась на темний двір і прислухалась: чи не дзенькнуть ключі в замку. Пакет так і стояв біля порогу — важкий, мовчазний. Як чиясь турбота, яку поки що ніхто не наважився взяти.
