Я підготувала подарунок до дня народження матері. Проте вишиту мною салфетку вона так і не побачила. Дарувати її в стінах лікарні не хотілося, а потім було пізно. На жаль, ніхто не побажає тепер мені гарного дня, коли я прокинуся зранку.
“Добраніч, матусю” – шепочу я перед сном з хрестиком в руках. У свої 12 я втратила найріднішу людину. Останній мій спогад про тебе пов’язаний з міцними обіймами. Тоді ти відчувала, що кінець близько, тому вручила мені свій оберіг. Я ж сподівалася, що наступного дня ми знову побачимося.
Я залишилася самотньою. Нікому мене підтримати. Нікому про мене подбати. На душі сум, а в очах сльози. Кожен мій день сповнений страждань.
Пригадую, як я злилася на тебе через те, що ти була в лікарні, а не поруч зі мною. Зараз мені соромно за це.
На день народження я хотіла вручити тобі вишиту салфетку, але в затишній домашній атмосфері, а не в лікарняній палаті. Я відкладала цю радість на потім. Цей період перетворився у вічність.
Я намагаюся займатися буденними речами: ходити в школу, спілкуватися з друзями, відвідувати гуртки. Проте ніщо не може відволікти мене від душевної пустоти. Мабуть, я проведу в цьому стані все своє життя.
Коли тобі мали робити операцію, я стала свідком ситуації, як дівчинка розпачливо кричала “Мама”, а та мчала їй на допомогу. У ту мить промайнула думка, що я можу більше ніколи не покликати тебе. Виступили сльози. Проте я відганяла їй. Не хотілося вріити в такий кінець.
Проте я дитина, тому не дивно, що мені стає легше, коли я досі розмовляю з тобою. Я розповідаю про свої досягнення і переживання. Ділюся тим, як сумує батько і як тебе не вистачає нашому котові. Зізнаюся у своїй щирій любові до тебе, хоча знаю, що у відповідь буде тиша.
Мені хочеться вріити в диво. Уві сні я часто бачу тебе в білій сорочці. Ти стала моїм Ангелом Охоронцем. Прокидатися з цією думкою легше.
Коли я дивлюся в дзеркало, то бачу твої очі і твою усмішку. Я рада, що частинка тебе назавжди залишилася зі мною. Та водночас це викликає в мене сум.
У мене є спеціальне місце, де я зберігаю всі твої фотографії. Мені їх віддають наші друзі та родичі. Вечорами я переглядаю їх. Звичайно, що це неможливо зробити без сліз.
Як тільки хтось починає про тебе говорити, я намагаюся не пропустити жодного слова і вловити кожен звук. Вони відлунням відбиваються в моїй голові, коли я залишаюся наодинці.
Ти не уявляєш, як я засмутилася, коли зрозуміла, що починаю забувати твій голос. Пам’ять – це все, що в мене залишилося. І вона теж мене підводить.
Я закінчила школу і вступила в інститут. Мамо, кожного дня я прошу тебе благословити мої рішення. Сподіваюся, що тобі не соромно за мене. Хочеться бути причиною твоєї гордості. З червоним дипломом в руках я щиро дякую тобі…
У 24 відбулася перша співбесіда. Їхати потрібно було далеко від дому. Зібралася і вирушила в дорогу. Звичайно, що подумки я просила у тебе підтримки і допомоги. Лише ти могла приборкати мій страх.
У 27 я втратила батька. Він пішов до тебе. Тепер на небі я маю двох захисників, а на землі – жодного. Прикро.
Згодом на мене чекала перша вагітність. Хотілося, щоб ти була поруч на першому УЗД. Я б все віддала, щоб прошепотіти тобі: “Вітаю, у тебе скоро народиться онучка”.
“Мамо, ти ж завжди буде поруч. Правда?” – запитує моя п’ятирічна донька. Я їй неодноразово розповідала історію про бабусю, яка живе на небесах.
“Доню, я завжди буду у твоєму серці, тому можеш розраховувати на мою безумовну підтримку і турботу”, – відказала я, адже з досвіду знаю, що діти з батьками мають особливий вічний зв’язок.
А які у вас відносини з батьками?
