Тоді у юності ми з коханим зустрілись просто випадково. Тоді я зовсім молода дівчина, а він скромний парубок. Наважився запросити мене на каву і я чемно погодилась. Ми не могли тоді знати, що в нас попереду щасливе сімейне життя!
Ми були в гарному кафе. То було навесні. Нам принесли каву. Микита тоді дуже нервував, боявся сказати щось зайве і поводився геть напружено.
Щоб якось змінити ситуацію він покликав офіціанта:
– А принесіть, будь ласка, солі… Я люблю додавати її в каву. – той махнув головою і за кілька секунд сільничка вже стояла на їхньому столику і він взявся солити каву.
– Це якісь гастрономічні захцянки? Справді смачно? Ніколи такого не бачила. – здивовано поцікавилась я.
– Розумієш. Своє дитинство я провів біля моря. Обожнював купатися, а вечорами вдихати морський солоний аромат на повні груди. Я взяв собі за звичку солити каву, щоб повертатися у ті щасливі часи. Мені їх інколи сильно бракує. А кава допомагає пригадати як ми з батьками проводили час.
Ті слова настільки розчулили мене, що я мало не розплакалась. Я подумала, що він справді хороша людина, якщо так гарно говорить про своє минуле. З такою любов’ю згадує про батьків.
Ця розмова його трохи заспокоїла. Наступні кілька годин пройшли просто чудово. Ми домовились про наступну зустріч. А потім стали зустрічатися. Він здавався мені ідеальним хлопцем: ніжний, люблячий і добрий, розумний і турботливий. А все почалося з його дивної звички пити каву.
Ми побралися. У нас народилося троє дітей. Ми прожили щасливе життя разом. А потім Микита занедужав і помер. Я якось перебирала його речі й натрапила на лист. То був лист від чоловіка:
“Кохана! Якби я тільки міг зізнатися раніше! Але якщо ти це читаєш, то таки не зміг. Я лише раз за все життя збрехав тобі. Пам’ятаєш наше перше побачення? Як я попросив до кави сіль? Від хвилювання я вимовив “сіль”, а не “цукор”. Але ж я не міг виглядати перед тобою телепнем! Знала б ти, який це жахливий смак! Але якби я міг повернути час назад, то зробив би так само! Ти зробила мене щасливим!”
Я читала ті рядки, а між ними падали мої сльози.
Якось внучка спитала мене:
– Бабусю, чому ти солиш каву?
– Бо так солодше…
Як вам моя історія?
