Коли я одружувалася, то прекрасно знала, що мій чоловік розлучений. Чула, що той процес перетворився в неймовірну тяганину й це сильно потріпало всім нерви.
У шлюбі ми вже майже один рік. Втім, дітей у нас ще немає. Хоча всі кажуть, що давно б пора. Напевне, бідкаються через вік. Мені аж 27 років. Чоловікові так само. Але, доки я смиренно сиділа й чекала свого судженого, він женився вперше. Чотири роки тому.
Шлюб виявився нещасливим. Вони й разом прожили всього пів року. Спадкоємців у мого коханого поки немає.
Я якось намагалася випитати його про минуле, але тримала у відповідь тільки:
– Студентський шлюб. Усе в житті буває.
Ну буває так буває.
Зараз ми орендуємо однокімнатну квартиру. Хоч мрія про власний куточок нас не покидає ніколи. Але ми люди дорослі та розумні. Ми знаємо, для такого потрібно або дуже багато працювати, або брати кредит. Поки йдемо першим шляхом.
Зі сватами у мене стосунки не задалися. Його рідня чекала забезпечену невістку, з грошима, квартирою, машиною. А потім отримали мене. Мої батьки – не мільйонери. І сама про те інколи жалію. Але що вдієш.
З капризами свекрухи я вирішила миритися. Або, якщо говорити точніше, то взагалі не звертала на них уваги. Заміж я виходила за Олега, а не за всю його сім’ю.
Мушу визнати, що наша сім’я самостійна. Ми не просимо підтримки чи фінансової допомоги – працюємо самі. Немає на кого розраховувати.
А на початку цього місяця у свекрухи був день народження. У мене також. Різниця в один день. Ми з чоловіком підготувалися. Вручили жінці подарунок і величезний букет. Свекруха давно мріяла про мультиварку. От ми її й купили. Вона, наче й зраділа. Потім і моя черга приймати вітання прийшла.
– У мене для тебе щось є, – сказала матір мого чоловіка, сунучи мені щось до рук,– ось, тримай.
Я дивилася на маленьку красиву коробочку, всередині якої була крихітна каблучка. Мені все подобалося. Тільки коханий чомусь зніяковів. Я вирішила приміряти прикрасу одразу ж.
– А на гроші, які отримаю, куплю собі новий телефон.- хвалилася я перед ріднею. Вираз обличчя свекрухи різко змінився.
– А чи не надто дорого? Уже маєш один коштовний подарунок. Телефони тепер дорогі! Чому ти сама не заробиш на нього? Подаровані гроші відкладіть. Знадобляться ще. І знай, що каблучку цю твій чоловік купував.
– Навіщо? – з місця підірвався мій чоловік. Напевне, матір сказала те, що він хотів замовчувати.
– А що. І так переробити хотіла. Нащо тобі спогади про колишню? Хоч я вже й забула про те колечко. А тут якось прибирала в домі і цей маленький спогад. Думала, продати або викинути. А потім жаль стало. Ти надто дорогі подарунки своїм жінкам даруєш. Такі заслужити треба.
Нарешті все стало на свої місця. Я зрозуміла, про що йшлося.
Я миттєво стягла каблучку, кинула її до підлоги й втекла з їхньої квартири. Мені було дуже прикро. Винні у цій ситуації всі. Навіть мій чоловік. Тут і проявився його характер. Своєчасно він не заступився за першу дружину. От свекруха її й вижила. А зараз дозволив тій жінці подарувати мені цю ж прикрасу з поганим минулим.
Ситуація не з приємних. Втім, гадаю, якби я таки прийняла той подарунок навіть з поваги, то нічого хорошого б з того не вийшло б. Хіба ні?
Чи була така бурхлива реакція головної героїні вартою того?
Можливо, причин для образ навіть не було, як гадаєте?
