Патронатна служба “Азову” працює злагоджено і ефективно, а все тому, що нею керує прекрасна жінка – Олена Толкачова з цікавим позивним “Гайка”.
До складу відомого полку долучилася ще у 2014 році. Бажання бути корисною своїй країні загострилося після Революції Гідності.
“Все, що у мене було – це внутрішня мотивація і машина”, – розповідає Олена.
На той час почалися активні бойові дії на Сході України, тож допомога пораненим, полоненим та родичам загиблим – стала основним видом діяльності дівчини. Трохи пізніше, завдяки невтомній праці Олени, з’явилася унікальна патронатна служба.
24 лютого кожен українець зустрівся з новою реальністю, в якій багато болю, смертей і зла. Тож Гайка змушена була працювати іще більше, не піддаючись втомі і зневірі.
Тепер Київський морг – це місце, де красива молода жінка проводить найбільше часу, вдихаючи специфічний запах від роботи трьох рефрижераторів.
“Місць для нових тіл давно вже немає. Доводиться когось залишати на вулиці”, – із сумом розповідає Олена.
Вона зникає на кілька хвилин, а потім повертається, тримаючи в руках вінок з чорною стрічкою для загиблого воїна з позивним “Аладдін”. Віталій Удод – військовий з немаленьким бойовим досвідом. Брав участь в АТО, а з початком повномасштабної війни долучився до військової частини полку “Азов”.
Два чолов’яги міцної статури обережно виносять труну на вулицю. Олена бережно накриває тіло, проводжаючи Віталія поглядом.
“На вінку ми написали: “Дорогому побратиму від азовської родини”. А як же інакше? Ми ж усі тепер, наче рідні”, – тихенько промовляє моя співрозмовниця.
Ми сіли до автівок і повезли тіло Аладдіна його рідним.
Поставили труну на три ослінчики. Люди підходили, витирали сльози і обережно клали біля ніг квіти.
Я уважно дивилася на Олену. Здавалося, що вона б вже мала звикнути до смерті – стількох людей поховати не кожному випадає на долю… Але ж ні, в її очах було бездонне море болю, смутку і розпачу. Вона, звісно, намагалася цього не виказувати – стояла рівно, обіймаючи матір Віталія за плечі.
Та схилила голову над труною і тихо промовляла:
“Синочку, я так вірила, що ти дійдеш до перемоги. Зателефонуєш і скажеш, що все нарешті скінчилося…”
Ці слова мене розчулили до глибини душі, але по-справжньому розридалася тоді, коли мама загиблого воїна підійняла очі на Олену і спитала: “Він же не мучився? Скажи мені, люба… Як є скажи”.
“Звісно ні, у них в аптечках були знеболювані. Не думайте про таке”.
Коли процесія завершилася, я підійшла до Олени, спитала її, як їй вдається досі триматися, як вона ще не відмовилася від всього того, що впало на її тендітні жіночі плечі…
“А як же я можу кинути своїх братів? Я їм потрібна. Ми тільки почали розширятися, налагодили співпрацю з висококласними хірургами, які намагаються з усіх сил зберегти хлопцям кінцівки, юристів, які займаються фінансовим забезпеченням кожного захисника. Та й хіба те, що я роблю, назвеш роботою? Ні! Це і є моє життя!”
Далі тіло Віталія повезли до Київського крематорію. Це вперше з початку війни, коли азовця ховають за участі Олени. До цього всіх загиблих транспортували до їхніх рідних міст чи селищ.
Жінка каже, що робота з померлими – найважча частина її діяльності. Хлопців привозять без кінцівок, іноді навіть без голови. Як їх показувати рідним, як ідентифікувати їхню особистість? Благо, що тепер з’явилася можливість проводити тест ДНК не в поодиноких випадках, а для кожного тіла.
“Я бачила багато померлих з 2014 року, але після 24 лютого сприйняття смерті змінилося. Від деяких хлопців залишається лише порох і кістки. Ось, чого вартує людське тіло…” – каже Олена.
Як би важко не було, але Гайка не збирається відмовлятися від того, що робить.
“Азов – це моя сім’я. Я повинна бути поруч. До речі, наша служба опікується не лише бійцями цього полку. Під крило опіки приймаємо всіх. Бо ключ до перемоги лежить в єдності”.
Чого мене навчила ця історія:
На війні насправді не існує підпілля. Кожен з нас – воїн, який бореться за Україну на своєму фронті. Тут теж потрібні сила, витримка і сміливість, аби не опустити руки…
Навіть, якщо у тебе немає нічого, крім старенької автівки і шаленого бажання допомагати іншим – ти все ще можеш досягти тої висоти, про яку навіть не мрієш. До прикладу, створити унікальну патронатну службу, яка зможе полегшити життя не одній людині в цей непростий для Батьківщини час.
Які висновки зробили Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
