Мама завжди казала мені, що картати і переконувати себе в тому, що я чимось гірша за інших, значно легше, ніж взяти себе в руки і зробити якісь зусилля, аби змінити це.
Я ніколи не розуміла цього. Особливо, коли навідувалася в гості до своєї подруги Соломії.
Такої чистоти мені зроду не доводилося бачити, бо всюди, де я часто буваю, з’являється хаос і безлад. У цій квартирі все було ідеально. Якщо б я дуже хотіла знайти там хоча б одну пилинку, то мені це не вдалося б.
В Соломії навіть книжки на полиці були поскладані в алфавітному порядку.
– В твоїй квартирі легко можна проводити медичні операції, – пожартувала я.
– Чому? – розгубилася подруга.
– Стерильні умови.
Я сіла на чистий диван, спершись на м’які подушки. “Мабуть, зі мною щось не так”, – переконувала я себе, пригадуючи стан моєї квартири.
Коли я вибігала сьогодні з дому, то декілька разів перечепилася об велику купу немитого взуття, яка стояла просто перед виходом. Перед тим довго й нудно намагалася зробити собі зачіску перед дзеркалом, яке діти попередньо розфарбували аквареллю. Мушу зауважити, їхні художні вміння за останній рік покращилися, бо малюнки, які вони минулого року залишили на стінах менш привабливі, ніж ці.
Потім я допомагала чоловікові знайти потрібні шкарпетки. Не знаю, що вони робили під ліжком нашого сина, але щастя, що взагалі знайшлися. До речі, там само я знайшла свій олівець для очей. Мабуть, Марко подумав, що то з його набору кольорових олівців і затягнув до своєї кімнати.
Мої спогади про домашнє жахіття перервала подруга, яка повернулася до кімнати і простягнула мені чай в красивій акуратній чашечці.
“У мене таких навіть немає”, – подумала собі я і зауважила, що навіть не пригадую, яку чашку завжди залишаю біля дзеркала із залишками недопитого чаю.
Я попрощалася з подругою і вирушила додому. На мене чекало спецзавдання – випрасувати донечці плаття для завтрашнього свята в дитячому садочку.
Попри всі мої зусилля, наступного ранку Яринка не хотіла нічого й чути про нове вбрання. Вона була в захваті від своєї спіднички, яку не хотіла знімати навіть вдома. Дійшло до того, що декілька днів тому вона вилила на свою улюблену річ миску цибулевого супу.
Пляму мені, звісно, вдалося відіпрати, але новою та ошатною спідничка більше не здавалася. Це я й намагалася протягом 2 годин пояснити доньці, але потім зрозуміла, що це марно.
На шкільне свято Яринка прийшла в чудовому настрої, їй було абсолютно байдуже на те, що вона виглядала не так яскраво, як інші дівчатка.
Поки вона красувалася біля дзеркала, розглядаючи своє вбрання так, ніби бачить його вперше, я спостерігала за іншими матерями. Одна з них спеціально принесла праску, аби відпарити доньці бант! Потім жінки почали дискутувати на тему прасування спідньої білизни, а я, якщо чесно, чула про прасовані труси і майки вперше. Я свої ділові блузки заледве можу привести до ладу, не кажучи нічого про такі речі.
“Мабуть, щось зі мною не так”, – вдруге за цей тиждень прозвучало у моїй голові.
Але потім я поглянула на свою задоволену усім дівчинку і зрозуміла, що мені значно важливіше бачити її щасливою, ніж ошатною і акуратною.
Після дитячого свята довелося поїхати в салон краси. На мене вже чекала Алінка, щоб зробити мені найгарніший у світі макіяж.
– Алінко, розкажи мені, у чому твій секрет? Як виглядати у свої 50 на 30 з лишком?
– Все дуже просто: треба хоч трохи часу приділяти для себе, люба. От ти, здається, це золоте правило зовсім забула. Поглянь на свої синці під очима.
“Так, як Алінка виглядають лише надлюди, а зі мною, мабуть, просто щось не те”, – улюблена фраза знову змусила мене тривожитися.
Після усіх оказій, які трапилися зі мною цього дня, я нарешті потрапила в місце, де відчувала себе, як риба у воді. У великому книжковому залі от-от мала розпочатися презентація мого історичного роману, який я нещодавно надрукувала. Перед сотнею людей я відчувала себе дуже комфортно і спокійно.
Все пройшло чудово, тож я, окрилена успіхом, поспішала поділитися радістю зі своїми близькими. Коли вибігала з залу, з мого вуха злетіла сережка. Я схилилася за стійкою, щоб її підняти, і почула розмову двох жінок, які декілька хвилин тому просили у мене автограф.
– Вона супержінка. Мені такою, як вона, ніколи не стати. Ти уяви: скільки очей на неї витріщалися, а вона навіть не червоніла, впевнено продовжувала свою промову, усміхаючись і розповідаючи влучні і доречні жарти.
– Та чому ти дивуєшся? З нею все гаразд, на відміну від нас із тобою.
Ще з-за стійки почала їм кричати:
– З вами все чудово! З вами усе нормально!
Бідолашні аж перелякалися, не розуміючи, звідки долинають ці дивні вигуки.
Я вибралася нарешті з укриття і сказала, що усім все під силу, просто треба цього дуже сильно захотіти.
Настав той момент, коли я зрозуміла слова моєї матері.
Сили, потенціал, талант – є у всіх людей. Кожен може досягти успіху у будь-якій справі, за яку б він не взявся. Основне питання – чи справді він цього хоче?
Чи хочу я витрачати весь свій час на створення ідеального затишку і порядку в квартирі? Ні! Чи хоче Соломія проводити вечори за ноутбуком, намагаючись дописати першу частину якоїсь книги? Ні! У нас різні бажання, різні прагнення і різні цілі, але це не заважає нам бути однаково прекрасними і однаково нормальними!
Тепер дбайливі матусі, жінки, які завжди виглядають молодо, більше не здавалися мені надлюдьми. Це звичайні люди, які просто прагнуть отримувати задоволення від того, що хоч на мить може подарувати їм відчуття залученості, потрібності і особистого щастя.
Все! Вирішила! Тепер ніколи більше не картатиму себе за те, що відмовилася від того, що не робить мене щасливою!
Що вас робить щасливими?
