Моя трирічна донька померла, коли мені було всього 25 років. Я так і не змогла змиритися з втратою, як і мій чоловік. Після смерті дитини нам було годі й в очі одне одному дивитися. Тож коли він знайшов собі іншу, я його зрозуміла і відпустила.
Сил і бажання створювати нову сім’ю у мене не було – надто багато ран залишилося після першого шлюбу. Тепер ось мені 70 років, а я живу у своїй однокімнатній квартирі сама, як перст.
Хоча, гріх мені нарікати на життя. Маю гарну подругу, яка стала для мене за всі ці роки найближчою людиною.
Людмила та її чоловік Дмитро – мої сусіди. Можна сказати, що я живу на 2 квартири, бо більшу частину дня проводжу на кухні літнього подружжя.
Люда ніколи не дозволяє мені сумувати чи нудьгувати, от і того дня з’явилася на порозі мого дому, збираючись врятувати мене від поганого настрою:
– Тетянко, чого ти до нас не заходиш увесь день? Ану взувайся і гайда в гості! – суворим тоном наказала подруга.
– Я побачила крізь вікно машину Андрійка, от і здогадалася, що, мабуть, до вас онуки навідалися. Не хотіла заважати – справи ж сімейні.
– То ти і є частина сім’ї! Ти мене іноді дивуєш, подруго! Змалку моїх хлопців няньчила, а тепер сторонишся! Не вигадуй! Ходімо краще врятуєш нас з Дмитром від усіх тих наїдків, які для нас невістка приготувала, бо скоро мій чоловік лусне.
Я розсміялася, натягла на ноги капці і пошкандибала за наполегливою подругою.
Десь у глибині душі я мріяла опинитися на місці Люди. Живе поруч з дітьми, має 2 онуків. От Андрійко уже й одружився. Дасть Бог, то мої друзі ще й правнуків дочекаються.
– Який смачний борщ, – за обидва вуха наминала я, прихвалюючи страву.
– То все молода дружина онука. Але ж то вже гарна господиня. Годі й придертися до неї. Ірина ще нас із тобою навчити зможе, – відверто відповіла подруга.
– Шкода, що тільки жити з нами не хоче, – пробурмотів Дмитро.
У сусідів простора велика трикімнатна квартира, а живуть вони лише удвох. От і сподівалися, що один з онуків після одруження до них переїде. Але молодь тепер не хоче ділити дах над головою зі старшим поколінням, як би нам цього не хотілося.
– Уявляєш, заявили нам сьогодні, що хочуть, аби ми розміняли свою квартиру на 2 однокімнатні, – обурювався чоловік, – але то моя хата. Так просто її не віддам, хіба що винесуть мене звідси вперед ногами.
Ми з Людкою засміялися, але обоє розуміли, що дітям хочеться будувати своє незалежне і самостійне життя.
– Що тепер робити – не знаю. Квартири нашої шкода, але й дітям допомогти треба. Ти ж знаєш, що Андрійко – золота дитина. Та й Іринка дуже хороша дівчинка. Совість не дозволяє залишити дітей на вулиці, – сказала Люда.
– А як же я? Невже знову залишуся сама-самісінька? Ви ж моя сім’я, – промимрила я, сумно понуривши голову.
– Та що ти, Надійко! Як же ми тебе покинемо? Ми щось вигадаємо, правда ж, Дмитро? – сказала подруга, міцно мене обіймаючи.
– Але то вже ті жінки! Сорокалітня дружба не ржавіє! Тож нічого тобі, Надю, хвилюватися.
Після смачного і ситного обіду ми з подругою пішли на прогулянку. Так і минали наші вечори. Коли тепло – гуляємо в парку, коли настає холодна осінь, а потім і зима – зручно вмощуємося на лавочці біля під’їзду. Ми не з тих бабусь, яких надто цікавить чуже життя. Ми просто сидимо, насолоджуючись свіжим морозним повітрям, вигадуючи нові рецепти усім знайомих вже страв.
Коли я повернулася додому, то одразу ж лягла у ліжко. Тривожні думки не давали мені спокою. Я сподівалася якнайшвидше заснути, але мені це не вдавалося. Уява малювала мені страшну картину: в онука товаришів народилися діти, тож Людмила і Дмитро просто не могли відмовити молодій сім’ї в допомозі. Розміняли квартиру і зникли з мого життя назавжди. Від однієї лише думки про такий хід розвитку подій мене кидало в холодний піт.
За всю ніч я й ока не зажмурила. Зате вранці вже знала, як маю вчинити. Вскочила на рівні ноги і помчала на кухню готувати свій фірмовий пиріг.
За годину з лишком за моїм кухонним столом вже сиділа Людмила.
– Дуже смачний пиріг! Коли ж ти мені вже нарешті відкриєш секрет його приготування?
Я не чула нічого з того, що говорила мені подруга. Я дуже хвилювалася, бо не знала, як розповісти друзям про ідею, яка прийшла до моєї голови вночі.
– Надійко, що з тобою? Якась ти сьогодні дуже замріяна. Щось трапилося?
– Трапилося. Я вчора так злякалася, що ви переїдете з нашого будинку. Я цього не переживу. От я собі й думаю: жити мені залишилося недовго….
– Тьфу на тебе! Ти що таке говориш? Побійся Бога! – перебила мене подруга.
– Чекай! Я й так заледве наважилася на цю розмову. От я й кажу, що решту свого життя, скільки б там років мені відміряно не було, я хочу прожити зі своїми найближчими людьми – з тобою і Дмитром.
– Що ти маєш на увазі? – розгублено питала Люда.
– Зробимо так: я переїду жити до вас, а Андрійчику дістанеться моя квартира. Оформимо документи, і хай молодята живуть собі на здоров’я. А ви вже, сподіваюся, знайдете для мене якийсь куточок у своїй трикімнатній квартирі.
Декілька хвилин Люда сиділа мовчки, намагалася обдумати мою пропозицію.
– Хутко бери тацю з пирогом і гайда до нас! – закомандувала подружка. – Жалісливе обличчя робити вмієш?
– Навіщо?
– Йдемо Дмитра мого вмовляти.
Відверто кажучи, сусіда й вмовляти не довелося.
– Тьху, а хіба Надька у нас не живе? Цілий день обоє мені спокою не даєте. Вона дому не тримається тільки по ночах! Де ночує? – жартував Дмитро, обіймаючи нас обох за плечі.
– То ти не проти? – серйозно спитала я.
– Зрозумій уже, що ти давно стала частиною нашої сім’ї. Куди ж ми без тебе?
Вперше я чула від когось стільки теплих слів, тож я не витримала і розплакалася.
Наступного дня плакати довелося Ірині та Андрію. Запросили ми дітей на обід. Накрили такий стіл, ніби вже до весілля готувалися.
– Нічого собі! Оце гостина! На честь чого таке свято? – здивовано розпитував онук Люди.
– Поїсте, а тоді тітка Надя оголосить важливу новину.
Усі сумлінно працювали щелепами, сподіваючись якомога швидше почути мою промову.
– Андрійку, Іринко, ми тут спільно вирішили, що варто вам подарувати мою квартиру. Якщо ви не проти, то завтра ж оформимо документи.
– Як це? А ви куди? – схвильовано спитав хлопець.
– Ви з Данилком мені, як рідні онуки. Я бачила, як ви ростете, як дорослішаєте, от і зараз не залишуся осторонь – зроблю усе для того, щоб ви були щасливими. За мене не хвилюйся, я тепер під крилом опіки твоїх бабусі та дідуся. Точно не пропаду.
Молода дружина кинулася мені на шию і не припиняла повторювати:
– Дякую! Дякую вам дуже! Нарешті моя мрія здійснилася. Не можу повірити в це!
– Я теж! Ми ніколи вам цього не забудемо! Тепер житимемо, як справжня сім’я. Правда, Іринко? – радісно казав Андрій, намагаючись приховати сльози радості.
Поки ми четверо плакали, Дмитро усміхався на всі 32 зуби.
– Чого ти з нас смієшся, дурню старий, – нагримала на нього заплакана Люда.
– Я не сміюся. Я тішуся, що тепер у моєму домі буде аж 2 господині. Скоро мені знадобляться нові штани. На кілька розмірів більші!
Усі залилися сміхом.
Я відійшла ненадовго в іншу кімнату. Дивилася у вікно на блакитне небо і розуміла, що більше ніколи не буду самотньою. У мене ж така велика сім’я!
Чи сподобалася вам ця історія?
Чи вірите ви у дружбу довжиною в життя?
