Коли моя дружина завагітніла, мені виповнилося всього 23 роки. Марійці було на той момент 20. Всі знайомі сміялися з нас, казали, що ми самі іще діти, то куди ж нам малюка виховувати.
Але ми на такі дурниці уваги не звертали. Нас переповнювало щастя від однієї лише думки про те, що на свій скоро з’явиться наша донечка.
Коли в Марії почалися пологи, я шалено хвилювався, постійно молився, аби з дитиною і дружиною все було добре.
Бог вислухав мої прохання, і вже за кілька днів я забрав своїх найдорожчих дівчаток з пологового будинку.
Коли я дивився на маленьку Улянку, то розумів, що маю стати для неї найкращим у світі батьком.
Мабуть, цього, на жаль, таки не сталося.
Ми й справді виявилися надто незрілими для того, аби повноцінно виховувати дитину. Йдеться зовсім не про фінансову готовність, швидше про психологічну.
Грошей нам ніколи не бракувало. Я працював на дуже престижній роботі, тож отримував достойну заробітну плату, якої з лишком вистачало для того, щоб виконувати усі забаганки доньки.
Тільки от достатньої кількості турботи, уваги і часу, який би ми проводили всією сім’єю, нам з Марією так і не вдалося подарувати Улянці.
Кожен хотів реалізувати свої амбіції: я був зайнятий гонитвою за кар’єрним ростом, Марійка тільки й мріяла про те, як нарешті вийде з декретної відпустки і продовжить свою дизайнерську справу.
В такій атмосфері донька виросла егоїстичною і холодною. Ніхто так і не навчив її бути лагідною, турботливою і доброю. Єдине, що вона добре засвоїла в дитинстві – любов можна купити і продати. Звісно, адже кожного разу, коли Улянка капризувала, бо хотіла отримати бодай крихту нашої уваги, ми купували їй чергову забавку, щоб хоч на деякий час відволікти її від нас самих.
Кого тепер звинувачувати в тому, що доньці я зовсім не потрібен? Хіба самого себе…
Улянка виросла і вирішила вступати до вишу в іншому місті. Ми з матір’ю її, звісно, підтримали, пообіцяли оплатити навчання на будь-якому факультеті, який вона для себе обере.
Вона нам нечасто телефонувала, говорила, що зайнята. Пізніше ми дізналися, що вона зустріла кохання свого життя – Семена. Він був непоганим хлопцем, щоправда, не дуже заможним. Та хто нас з матір’ю буде слухати? Вони молоді, самі звикли приймати рішення.
Не минуло й року їх спільного життя, як донька приїхала до нас вся в сльозах, мовляв, Семен її справжній жмикрут, нічого їй не купує, кожну копійку економить. Ми з Марійкою ні хвилини не сумнівалися, пообіцяли доньці, що будемо щомісяця надсилати їй немаленьку суму грошей, якими вона зможе розпоряджатися на власний розсуд.
Так би й жили, якби моя дружина не занедужала. Дуже вона хотіла бодай перед смертю побачити донечку, але відколи ми почали підтримувати її грошима, вона жодного разу до нас так і не навідалася.
Марійка не дочекалася візиту Уляни – померла. Я повідомив трагічну новину доньці, але вона, схоже, навіть не засмутилася. Відреагувала дуже спокійно, сказала, що не зможе приїхати на похорон, бо недобре себе почуває.
Залишився я зі своїм горем сам на сам. Мені було дуже складно жити без дружини. Якби не робота, я, мабуть, збожеволів би, бо все у квартирі нагадувало мені про мою Марічку. На яку річ не погляну – одразу в голові виникає рій спогадів, які змушували моє серце страждати ще більше.
От я і вирішив, що поїду в гості до Улянки. Хоч якось розвіюся, відволічуся від тривожних думок.
Хотів зробити приємний сюрприз, тому з’явився на порозі квартири доньки без запрошення і попередження.
Треба було лише бачити її обличчя. Розлютилася вона не на жарт, але з усіх сил намагалася цього не виказувати.
За 2 дні гостини в Уляни я так жодного разу зятя й не бачив. Він працює увесь час, тож іноді навіть залишається на ночівлю в офісі.
Донька спілкувалася зі мною дуже неохоче. Складалося таке враження, ніби я її примушую до цього.
На другий день Уляна не витримала і поставила мені питання, яке цікавило її з того моменту, як я переступив поріг її дому:
– Тату, ти гроші мені привіз?
– Та ні, доню. Які гроші? У мене самого вітер по кишенях гуляє. Важко утримувати двокімнатну квартиру.
– То чого ти мені другий день голову морочиш. Тільки час і їжу на тебе дарма витрачаю. Якщо тобі нічим мені допомогти, тоді краще забирайся.
Відверто кажучи, я не був шокований таким ходом розвитку подій. Чого було чекати від людини, яка навіть не схотіла попрощатися з рідною матір’ю.
Повернувся того вечора до порожньої квартири і не знав, як жити далі. Сам-самісінький залишився на тому білому світі. Рідна кровиночка, й та мене не любить.
Якби не мої сусіди, то я би вже помер від самотності і нудьги. Але молода пара часто мене підбадьорювала, в гості до себе запрошувала. У них такі гарні малюки, я з ними дуже люблю проводити час, гратися.
Так мені в голову й прийшла ідея записати свою квартиру на сім’ю, що живе по сусідству. Вони мені за весь цей час стали рідними людьми. Восени я занедужав, то Надійка від мого ліжка ні на крок не відходила, а Юра бігав в кожну аптеку, аби знайти усі препарати, які мені лікар прописав.
Най діти мають – вони собі заслужили.
Зателефонував Уляні і сказав, що заповідаю квартиру своїм друзям, аби вона навіть не сміла після моєї смерті судитися з Юрком за житлову площу. Як тільки донька це почула, то навіть розмовляти далі не хотіла. Кинула слухавку, та й по всьому.
Шкода мені її напризволяще залишати, як-не-як донька моя, але як інакше?
Чи підтримуєте ви рішення головного героя?
Що думаєте про Уляну?
Фото з відкритих джерел
