Коли моя Варя померла – то світ мені став немилий. Рідна хатина – і та без неї геть чужа. Най би вже краще сварилася зі мною постійно, аби тільки голос її чути.
Кожен день сідаю я навпроти фотографії жінки, запалюю собі свічку і балакаю із нею:
– Варю, що ж мені без тебе тут робити? Не знаю, куди себе тепер й подіти. В дітей власне життя, не хочу порушувати їхній спокій. Пора мені до тебе, то ти мені там містечко приготуй. Я вже обіцяю, що не забарюся.
Мій монолог перервав телефонний дзвінок від доньки, яка радісно повідомила мені, що до мене на всі літні канікули їде онук. Як я не пробував її відмовити – та все дарма. Приїде малий і все тут! Вже в поїзд його навіть посадила.
Зітхнув я тяжко, бо ж у мене свої плани вже були. Помирати я зібрався. А тут доведеться в магазин шкандибати – дитина ж їсти захоче.
Приїхав малий та й давай моє подвір’я критикувати. Мовляв, усе якесь заросле, неохайне. За бур’янами, каже, й хати не видно.
– Та нащо мені те подвір’я, та хата без твоєї бабусі. Я взагалі вмирати скоро буду. Чого буду дарма тільки час на те прибирання витрачати, – знизав я плечима.
– Діду, та ви смішний. Як же вас ховати будемо? Хочете, щоб люди з нас сміялися? Треба хоч грядки якісь насадити, – каже Богдан.
– Грядки?! Нащо мені ті грядки, – почухав я голову, задумавшись.
– Ну, як нащо? Ви помрете, а нам з батьками ще жити й жити. Їсти ми що будемо? Хто тоді про нас подбає? Самі знаєте, що в місті з їжі нічого доброго нема.
– Оце вже точно, – погодився я.
Онук був правий. Треба трішки прибрати подвір’я, а тоді вже й до Варвари збиратися.
Не минуло й тижня, а моя халабуда перетворилася на розкішну садибу: і цибульку насадили, і яблуньку підкопали, і траву покосили – краса!
Але чи то сонце малому в голову напекло, чи просто зараза якась його вчепилася – захворів мій Богданко. Я вже біля нього бігаю, кручуся, не знаю, чим і допомогти дитині.
– Діду, так мені хочеться курячого бульйону. Ним бабуся всі хвороби колись лікувала. Сам знаєш, – намовляє мене онук.
Я аж розгубився. Думаю собі, де ж мені взяти тої курки, як у мене бігає в подвір’ї одне старе нещастя. Яке там м’ясо – одне пір’я та й оце все.
– Ти не хвилюйся, – каже малий, – я домовився з твоїм сусідом, то він тобі декілька курей подарує. У нього ще така акція була вигідна: береш десяток курей, а коза в подарунок. То я ще й молочка із задоволенням би випив.
Від’ївся онук, відпоївся та й на ноги став. Я був дуже тому радий, але все ламав собі голову, куди маю подіти тепер усіх тваринок. Я ж помирати зібрався, не до них мені якось.
На додачу Богдан ще й цуценя додому приволік. Якесь таке худюще, нещасне.
Поглянув на мене своїми блакитними добрими очима та й каже:
– Не кидати ж його було напризволяще. Ми його врятуємо!
Та врятуємо, куди ж подітися. Дбали ми про того собачку, як тільки могли: і по ночах вставали, щоб погодувати, і до місцевого ветеринара водили, і на ручках його носили. І це таки спрацювало. Бігає тепер наш Тобік подвір’ям і курей ганяє. Такий кумедний – дивлюся на нього, то аж серце радіє.
В серпні до нас з малим матір його приїхала. Допомогла нам врожай збирати. Здивувалася, що ми тепер з Богданком живемо в таких хоромах, що пів села заздрить.
Якось пішла до знайомої в гості навідатися, а повернулася вже з вагітною кішкою. Я аж за голову взявся:
– Маріє, ти мені чого її до хати принесла!? Що мені робити з нею?
– Тату, та як же було не принести? Мама, як би знала, що я її покинула, то ох як би сварилася. Ти ж знаєш, як вона котів любила, – невинно відповідала донька.
– Знаю, знаю. Ну, най живе разом з нами.
Закінчилися канікули в Богданчика, то й повернувся він з Марією додому. Обіцяли восени знову навідатися.
Наступного ранку сів я навпроти фотографії Варвари. Хотів просити, щоб вона мені там містечко біля себе придивилася, а мої співмешканці слова сказати не дають. Тобік гавкає, кури чубляться у дворі, а кішка такі звуки видає, що дитині стане зрозуміло – почала народжувати.
– Варю, доведеться мені таки тут ще затриматися. Ти ж тільки поглянь, там уже 2 народилося. Скільки ж іще буде! Мабуть, ціла мишоловна банда збереться, – бурмотів я собі під ніс.
Коли дивився на маленьких кошенят, вже знав, що треба ще трошки пожити, як же вони без мене?
Чим вас вразила ця історія?
Чи були ви здивовані хитрощами онука?
