Ми з чоловіком зустрічалися ще від 10 класу. Нам обом було зрозуміло, що це вже на все життя. Як тільки нам виповнилось по 18, ми одразу пішли в РАЦС. І потрохи стали будували нашу щасливу сім’ю.
Спочатку на світ з’явилась Оленка, потім Артемко. Ми з чоловіком створили бізнес-план. Потім стали позичати гроші для його втілення, бо були переконані, що справа швидко піде вгору. Але ми помилились! Довелось швидко вирішувати де взяти круглі суми, щоб повернути борги.
На щастя спільні знайомі давно жили у Франції. Ми не одразу наважились, але таки вирішили їхати туди на заробітки. Дітей залишили на батьків і відправились у чужу країну. В аеропорті нас ніхто не зустрів.
– Я не мав часу! Бо виникли особисті проблеми! – виправдовувався друг чоловіка. – Та і взагалі я вам нічого не зобов’язаний! Ви самі у всьому розберетесь!
Це було як відро холодної води на голову. Ми впали у відчай, не знали куди йти й що робити. Та дороги назад не було. На щастя нам зустрівся земляк і дав цінні поради.
Ми знайшли собі дешеве житло. Там була одна кімната, невелика кухня і дуже мало місця. А туалет і душ знаходились на спільному коридорі. Та ми розуміли, що це вигідний варіант, тому залишились.
З часом нам пощастило познайомитися з добрими людьми. Вони послухали нашу історію і допомогли з пошуком роботи. Для чоловіка були варіанти йти на будову. А для мене пошуки дещо ускладнились. Ми не розуміли французьку, тому це нас сильно обмежувало.
А потім доля усміхнулась нам! Я влаштувалась покоївкою у сім’ю, де трохи розуміли російську мову. Їхні пращури були переселенцями. Це означало лише одне – ми скоріше заробимо гроші, повернемо борги й більше не розлучатимемось із нашими дітьми.
З самого початку працювати у новій сім’ї було вкрай важко. Господиня мала трьох дітей. У кожного з них був свій нелегкий характер. Тим більше пані теж любила вказати мені на мої обов’язки, інколи я перемивала посуд чи підлогу, бо їй так подобалось!
А потім вона різко занедужала. Її поклали у лікарню на п’ять тижнів. І тоді у мене з’явилось ще більше обов’язків. Я возила її дітей у школу, розважала їх, приглядала за домом і подвір’ям і ще купу хатніх справ.
Спочатку діти виносили мені мозок, та я поводилась терпляче. Намагалася привчити їх до корисних звичок, які були в моїх дітей, читала їм казки на ніч. Поступово вони стали добре до мене відноситись, стали поважати.
А потім господиня одужала. Наступного дня після її повернення вона покликала мене у свій кабінет. У голові промайнуло сотні думок. Я подумала, що її діти пожалілися на мене і мене зараз звільнять.
– Присідайте на диван. – люб’язно сказала жінка, що якраз розглядала фотоальбоми своїх дітей.
– Дякую.
– Не знаю чи ви помітили, але за моєї відсутності діти дуже прикипіли до вас. Вони навіть стали чемнішими! Як вам це вдалося?
– Ну не знаю. Я просто робила все те, що й для своїх дітей.
– У вас теж є діти? – пані щиро здивувалась.
– Так є!
– Ви знаєте, коли чоловік зрадив мені я одразу його вигнала. Я ніколи не дозволю жодній людині образити мене чи моїх дітей! Вони мій найбільший скарб! На щастя я цілком можу забезпечити їх сама, батьки передали сімейну справу. А дивлячись на вас я зрозуміла, що їм добре поруч з вами! Прошу, розкажіть про себе більше! Де зараз ваші діти?
– Я не знаю чи вам потрібна ця інформація. Це зайве. – по моїх щоках тоді пройшовся рум’янець.
– Я наполягаю! Не соромтеся!
Я розповіла чому ми з чоловіком тут. Про те, що він зараз у пошуках нової роботи й що ми вже пів року не бачились із дітьми. Вона сиділа й уважно мене слухала. А потім промовила:
– Для моїх дітей ви зробили багато за час моєї відсутності. Повірте, тут працювало багато жінок, але чомусь тільки ви припали їм до душі. Я хочу віддячити вам за це! Від сьогодні ваша зарплата буде підвищена. А ще я думаю, що не буде ніяких проблем, аби ваші діти приїхали до вас на кілька днів.
Я не вірила в почуте! Невже це справді зі мною? Невже я скоро обійму своїх найрідніших?
– Ви це серйозно? – змогла видати з себе я.
– Звичайно! У нас є окремий гостьовий будиночок. Там давно ніхто не жив. Тож він вам цілком підійде. Головне, щоб знайшлися дорослі, які супроводжуватимуть їх у поїздці! – посміхнулась пані.
Так і сталось. Діти прилетіли з моїми батьками. Ми показали їм Париж. Після того візиту працювати стало легше, я розуміла, що терпіти зовсім небагато.
По поверненню додому ми попрощалися з усіма боргами. У нас навіть залишились гроші. Ми наважились вкласти їх у новий бізнес, але тепер він був продуманим до деталей. І життя налагодилось.
З тією пані ми досі підтримуємо зв’язок. Досвід навчив нас буди обачнішими й що не слід одразу опускати руки. Адже навколо є багато добрих людей.
А як ви долаєте складні ситуації?
