Я жила за 2 тисячі кілометрів від рідного дому. Вийшла заміж, народила дитинку.
Коли донечці виповнився місяць, до мене приїхала бабуся, подивитись на правнучку.
Вдень Ангелінка почала дуже сильно плакати, її неможливо було заспокоїти. Годували, купали, гойдали – нічого.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І тут в бій вступила бабця. Взяла малютку на руки міцно і почала покачувати вверх-вниз. При цьому вона наспівувала колискову, яку я пам’ятала ще з дитинства.
“Ти моя рідненька, моя гарнесенька,
баю, баю, моє сонце засинай”.
І так багато разів по колу. Я і досі пам’ятаю кожен звук, кожне слово, мелодію.
Під неї і мене почало на сон пробирати. Я вже була дуже втомлена від недоспаних ночей. Дитинка капризна була, вередувала і ми з чоловіком все мінялись, караулили її. Та ніхто толком і не спав нормально.
Аж тут бабуся змогла її притишити. І так спокійно стало в домі. Лише чути красивий голос бабусі.
Через 5 хвилин прийшов чоловік, ліг до мене і теж заснув. Відключився за декілька секунд.
Ми заснули вдень, а прокинулись ввечері. З кухні було чути аромат пряних булочок. Бабця постаралась. Це були найщасливіші спогади з мого дитинства.
А які спогади вашого дитинства?
