У нас із Романом двоє маленьких діток, тому я поки не можу влаштуватися на роботу. Вони потребують постійного догляду, та й віддавати їх на виховання до бабусь – я не хочу. На те я й мати, щоб дарувати синочкам усю свою любов.
Єдиним, хто приносить гроші в сім’ю, залишається мій чоловік. Петро працює в досить престижній приватній компанії, але останнім часом вона переживає певні фінансові труднощі через постійні внески в проекти, які поки не дають своїх результатів.
Зарплату затримують вже на цілий тиждень. Звісно, у нас були певні заощадження, але й ті вичерпалися. Не можемо ж ми, врешті-решт, увесь час сидіти на хлібі та воді.
От мені й спала на думку ідея позичити невелику суму грошей в батьків Петра. Вони дуже заможні люди, досі працюють на високооплачуваних посадах, тому декілька тисяч гривень для них – це просто черговий похід до ресторану. Вони тільки-но повернулися з-за кордону, літали на гірськолижний курорт. Вирішили запросити нас на святкову вечерю. Я подумала, що це буде чудовою нагодою пояснити їм нашу ситуацію і попросити про допомогу.
Але Петро й чути нічого не хотів:
– Що? Позичити гроші в моїх батьків? Ні! Цього не буде! Це ж справжнє приниження, як я їм потім в очі дивитися буду.
– А як ти своїм дітям дивитимешся в очі, коли наші продуктові запаси закінчаться?! – заперечувала я чоловіку.
До останнього я сподівалася, що Петро візьметься за розум і за святковим столом переступить через власну гординю. Та цього не сталося. Він продовжував наполягати на своєму. Я цього зрозуміти не могла.
Батьки Петра – чудові люди. Попри свої немалі статки, вони ніколи не хизувалися ними, ставилися з усією повагою до моїх батьків, які не мають і третини того, що є в сватів. До того ж, вони дуже щедрі. Варто було лише обмовитися одним словом про наші труднощі, як потрібна сума вже лежала б у нас столі.
Шкода, що тільки я це усвідомлювала. Ніколи не розуміла, як можна бути таким гоноровим? Якби у моїх батьків були гроші – я би точно їх попросила про фінансову підтримку.
– Ну не в батьків, тоді давай до друзів твоїх звернемось, – запропонувала я чоловікові.
– Ага, звісно. Тоді сміливо можеш збирати наші речі, бо після такого жити у цьому місті я більше не зможу. Такий сором! Якщо вже буде зовсім важко – візьмемо кредит.
Я не хотіла цього навіть чути. Ми вже одного разу ризикнули і взяли позику в банку під відсотки. Я мало не посивіла у свої 27 років. Поки не виплатили останнього внеску – колектори з’являлися у нашій квартирі мало не щодня.
Ще однієї такої пригоди я просто не переживу. Та й для чого йти на такі жертви, якщо все можна вирішити значно простіше?! Близькі люди на те й близькі, щоб мати сміливість попросити їх про допомогу у складних моментах життя.
Як це донести до Петра – не знаю! От, недарма гординя – один з найбільших смертних гріхів.
Чи погоджуєтеся ви з дружиною Петра?
Чи легко вам позичати у когось гроші?
