Дівчина повільно підійшла до лавки. Тоді падав сніг, всі метушилися додому, автобуси й трамваї не зупинялися рухатися далі.
“Чому? Чому знову все так?” – картала себе подумки Ірина. Вона сподівалася, що скоро його нарешті знайдуть. Бачила, як повз поїхала швидка.
Не могла дивитися на шалений рух авто. Затулила обличчя руками. Вона намагалася абстрагуватися від цього шуму. Треба відволіктися від поганих думок, згадати якісь хороші моменти з життя…
Вперше це трапилося багато років тому, їй було, здається, 5 років, ще до школи не ходила. Тоді відпочивала у бабусі в селі. Старенька її виховувала за радянськими методами. Одного дня дівчинка випадково перелила чай на нову скатертину. Бабуся дала їй ляпаса по щоці та ще довго кричала, що вона така незграба та робить таку шкоду їй на зло.
– Та щоб у тебе руки відсохли! – крикнула у відповідь Іринка та побігла до кімнати. Вона сама не розуміла, що означає ця фраза, просто почула десь по телевізору.
Ніхто не звернув увагу на такі “погрози”. Але через декілька днів бабуся упала на дворі та зламала обидві руки. Довго ходила у гіпсі. А потім виявилося, що м’язи атрофувалися і руки в буквальному сенсі почали сохнути. Тоді ніхто не знав, що саме трапилося. Бабуся косо дивилася на малу онучку та називала її відьмою. Казала, що у ній сидить нечиста сила.
Або ж ще одна ситуація, яка трапилася з нею у школі. Вона навчалася у 5 класі, до школи перевели нового хлопчика, який чомусь обрав саме її за жертву. Ображав, смикав за косички, а одного разу порвав її зошит. Тоді Іринка крикнула “провалися ти на рівному місці!”. Так і сталося. Діти тоді гуляли біля старого будинка, він був закинутий. А хлопчик вирішив перестрибнути сходинки. Раптом під ним вся підлога провалилася геть. Добре, що поблизу був охоронець та викликав швидку допомогу. Зробили декілька операцій, однак, у медичній картці тепер стоїть відомість про інвалідність.
Відтоді всі однокласники почали боятися Іринку. Ніхто з нею не говорив, навіть за одною партою не хотіли сидіти. Дівчинка не розуміла, що трапилося. Думала, що то були пусті слова. Але ні.
Намагалася боротися з такою агресією, щоб не зашкодити людям. Однак, не могла контролювати свою ненависть. Навіть до психолога ходила – марно.
Сніг падав на волосся дівчини. Вже запалали ліхтарі. Раптом на лавочку сіла старенька бабуся та почала кидати птахам крихти хліба.
– Знаєш, завжди потрібно думати тільки про добро та злагоду. – відповіла тихо незнайомка.
Дівчина не зрозуміла, до кого вона. А старенька продовжувала тремтячою рукою підкидувати у повітря хліб.
– Як? Я боюся, що тільки зможу нашкодити всім близьким.
– Якщо твої слова мають таку велику силу, то завжди намагайся говорити тільки про хороше. Бажай всім щастя, злагоди, миру. І тоді буде легше жити. Пам’ятай про це.
Дівчина не знає, скільки часу вона ось так мовчки сиділа на лавці. Прийшла до тями, коли надворі була глибока ніч – нікого нема. Немов бабуся зникла. “Добро чи зло? Що обрати? Не хочу робити людям боляче!” – думала дівчина. Повільно крокувала додому. Слухала, як рипів сніг під ногами.
Біля дверей до під’їзду стояв кіт. Брудний, кудлатий, ще й шерсть де-не-де облізла. Голосно мявчав, немов просив їсти. Здається, що його просто викинули геть або ж загубився. Стало шкода приблуду. Вона з самого дитинства мріяла про котика, але у неї алергія. Тому з домашніх улюбленців у неї були тільки мовчазні рибки.
– Ех, і що мені з тобою робити?
Тоді згадала слова бабусі й намагалася зосередитися на чомусь доброму. “Нехай цю тваринку заберуть сьогодні додому. Нехай у котика буде свій дім та добрі господарі” – говорила подумки. Піднялася додому, взяла з холодильника шматочок ковбаски та спустилася до низу. Але кота вже не було.
Іра побачила, як один чоловік ніс у руках котика. Ніжно гладив по шерсті та обнімав. “Ти ж так на мого Мурчика схожий, візьму тебе додому” – казав незнайомець. Дівчина посміхалася. Відчула всередині таке тепло, хоча стояла у під’їзді тільки у легенькому светрику й домашніх капцях. Здається, що вона здатна творити добро.
Вночі вона міцно спала. Їй приснилася бабуся. Вона сиділа на тій лавочці, годувала плашок та мило посміхалася…. Тепер дівчина знала про своє покликання у житті – бажати всім тільки щастя.
А ви вірите, що наші побажання мають велику силу та можуть здійснитися?
