– Як бабуся? – співчутливо запитують сусідки 17-ти річну Ангеліну, – Тьотя Світлана хоча б допомагає? Ти справляєшся? А навчання як? Ну ти звертайся, якщо що …
Ангеліна зніяковіло відповідає, що все нормально, від допомоги відмовляється, на питання про те, чи допомагає їм тьотя Світлана – негативно відмотує головою. Як навчання? Так поки нормально, 11 клас, тільки відразу після школи Ангеліна мчить додому: бабуся ж лежить.
– Без «погуляти» ще можна прожити, – пліткують сусідки за спиною, – а їй же треба і до іспитів готуватися, і в інститут вступати. Ні, а Світлана яка? Образилася вона, про матір рідну забула. Люся ж дочок одна піднімала …
Колись у Люсі, Людмили Михайлівни було 2 дочки: Надія і Світлана. Старша дочка жінки Надя вийшла заміж у 20 років, Світлані тоді було 18. Через рік у Наді народилася дочка Ліна, а ще через 3 роки шлюб Надії розпався.
До мене повернулися, – розповідала Людмила Михайлівна сусідкам, з якими все життя прожила в одному дворі, – та так і живемо: в одній кімнаті я, в іншій – дочки і внучка. Світлана незадоволена, звичайно, що сестра повернулася, та ще з дитиною, але вона заміж випурхне, а вже Надя зі мною.
Надія не відрізнялася міцним здоров’ям, часто саме бабусі доводилося відводити і забирати Ліну з садка, а потім і зі школи. І це теж ставало причиною бурчання Світлани.
– Нав’язала сестриця свою дитину на нашу голову. Ні вже, вона народила – нехай вона і плюхається. Світлана вийшла заміж у 26 років. У її чоловіка була однокімнатна квартира, а потім і Людмилі Михайлівні перепав спадок у вигляді однокімнатної квартири від бездітної сестри її батька.
– Ту квартиру я на Світлану оформлю, – оголосила Людмила Михайлівна дочкам, – а вже ця – Наді.
Світлана тоді сперечатися не стала. Вони з чоловіком склали гроші від продажу власності, взяли собі трикімнатну з доплатою: у них на той час народилося двоє дітей, син і дочка. А через пару років після квартирних перипетій Надії не стало. Ліна тоді вчилася в 6-му класі і опіку над дівчинкою взяла Людмила Михайлівна.
Я не заперечувала, – висловлювала матері Світлана, – коли ти мені однокімнатну квартиру кинула, а Наді пообіцяла нашу двокімнатну. Але Наді тепер немає, чи не здається тобі, що ти зі мною вчинила несправедливо? Поки документи не оформлені, треба рішення переглянути. Ліна – всього лише внучка, а я – дочка! У мене більше прав.
– Світлано, – пробувала звернутися до почуттів молодшої дочки Людмила Михайлівна, – Лінка ж сирота, матері немає, та й батька вже теж. Ти ж живеш добре, ну куди тобі?
– У мене теж є діти, – відповідала Світлана, – а для тебе Ліна – немов єдина внучка.
– Мене не стане, куди Ліна піде? – горювала Людмила Михайлівна, – Світлана наполягатиме на продаж, а що дівчисько купить? Ні, я залишу всю квартиру внучці. У Світлани чоловік і трикімнатна квартира, а дівчинка зовсім одна.
Хтось із сусідок підтримав її, а були й ті, хто говорив:
– Все ж, Люся, треба навпіл. Світлана ж теж дочка, це ж образа буде.
Але Людмила Михайлівна зробила так, як вирішила: переписала квартиру на внучку. Після такого кроку Світлана очікувано образилася і припинила будь-яке спілкування з матір’ю і племінницею. Навіть, коли Ангеліна зателефонувала тітці і повідомила, що бабуся злягла, молодша дочка до матері не поспішила.
– Кому квартиру відписала, – заявила Світлана Ангеліні і спільним далеким родичам, – та за матір’ю нехай і ходить. І нема чого мене соромити. Так, я дочка. Але мені від мами нічого не дісталося, все їй – Ліні.
– Але ж Ліна сама ще дитина, – хитали головами сусідки, – 17 років тільки виповнилося. Їй вчитися треба. Та й як не дісталося Світлані нічого? Про однокімнатну вона вже встигла забути? Єдина дочка, а доглядати за матір’ю не хоче. Звалила всі турботи на дівчину і очей не показує.
Світлана і правда, не з’явилася в будинку матері ні разу. Ліні з бабусею вистачає грошей: пенсія бабусі, пенсія за батьків Ліни. Але доглядальницю на ці гроші не наймеш. Дівчина навчилася вже майже всім медичним маніпуляціям, але залишати бабусю одну страшно навіть просто, йдучи вранці до школи.
– Напевно я не буду вступати цього року в інститут, – каже дівчинка вчителям, – бабулю немає з ким залишати. Влаштуюся соціальним працівником, щоб графік був вільним, а там подивимося.
Органи опіки Ліну не чіпають: до повноліття залишилося кілька місяців і опіку немає сенсу переоформляти, тим більше, що єдина близька родичка, тітка Світлана цю саму опіку не оформить з принципу.
– Важко дівчині, – погоджуються сусідки, – одна тягне, а у Леськи замість серця камінь.
Але знаходяться і ті, хто вважає, що Світлана права.
– Сама Люся так влаштувала, – вважають вони, – дочка молодшу образила. Двох інших онуків обділила. З давніх-давен так повелося: кому спадок, тому і догляд за людьми похилого віку. І немає різниці, що Ліна всього лише внучка. Треба було Люсі вирішувати тоді інакше. Навпіл би все поділила. І ту однокімнатну, і цю. Світлана б тоді від матері не відвернулася.
А ви що думаєте? Як треба було вчинити?
