Старовинне село майже з трьохсотрічною історією зустріло Оленку нерадо. Раптово линув дощ, який цілком міг підійти під визначення «як з відра». Добре хоч встигли дістатися до місця. Саме тут облаштував дачу її чоловік. Вона навіть не поїхала дивитися будинок, так як її Вітя керував будівельною фірмою і дуже добре в цьому розбирався, чим вона похвалитися не могла. Їй було достатньо лише кивнути головою на знак схвалення, подивившись фотографії будови, щоб будинок був придбаний. З фото, очима вікон, прикрашених ніби віями, різьбленими лиштвами, дивився старовинний двоповерховий особняк, вік якого викликав повагу.
Колись він був гарний, але час не шкодує нікого, тому чоловік сказав, щоб Олена не переживала про вік будови, так як там зроблено все грунтовно, на совість, і простоїть довго, що в ньому ще їхні онуки, а потім і правнуки поживуть, а він, у свою чергу, все підфарбує, підправить.
– Уявляєш, ціна вигідна, за таку навіть порожню ділянку в тих місцях не купити, це Льоня нам запропонував по дружбі, – задоволений придбанням, повідомив він.
– Льонька? А він до цього будинку яким боком відноситься? – здивовано запитала Олена.
Льоня Савін був свідком на їхньому весіллі. Вони з Вітькою друзі майже з самого народження, так як навіть на світ з’явилися в одному пологовому будинку, в один місяць, з різницею лише в кілька днів, а їх батьки дружили ще довше.
– Там така нереальна історія, що ти не повіриш. Спадкоємці живуть за кордоном, зв’язок з нашою країною тільки через Савіна, вони його знайомі по інституту. Живуть не бідно, написали на нього довіреність і попросили продати їх «сімейне гніздо», в якому навіть не були ніколи, за будь-яку суму. Льонька попросив назвати вартість конкретніше, він же чесний, ти знаєш, не може так. Ну, вони й назвали ціну тих років, коли ще жили в Києві. Він спробував їм пояснити, що ціни зросли, а вони навіть слухати не стали. Ще сказали, щоб десять відсотків собі взяв.
– Чому він будинок нам запропонував, не купив його сам?
– Так йому-то навіщо? Він не одружений, до того ж квартиру нову придбав минулого року, пам’ятаєш, новосілля відзначали? Грошей зайвих немає, та й часу теж. А я похвалився, що у нас з тобою малюк буде, ти як раз мені про тест в цей день розповіла. Він аж підскочив, мовляв, подарунок для вас є. Будиночок недалеко від Києва, з хорошим старим садом. Для вагітної жінки – рай, та й з дитиною потім відпочивати буде де, тут і повітря свіже, і річка, і молочко козяче купувати є у кого. Ми з’їздили, подивилися. Я як побачив – закохався, місце дуже гарне.
– А чому ти мені майже не розповідав про сад і все інше, тільки фото показав?
– Так сюрприз зробити хотів, – простягнувши, як можна довше букву «ю», відповів, підморгнувши, чоловік. – Я в порядок все привів, пофарбував, септик зробив, воду в будинок простягнув, меблі частково поміняв, але не всі, звичайно, залишив шафу шикарну антикварну, дубовий стіл, старовинне піаніно, або може це рояль, не розбираюся я в цих нюансах , ще дещо по дрібницях, тобі сподобається.
Вони проїхали по асфальтовій дорозі до околиці великого села.
– Зараз ворота відкрию, сиди – відчинивши дверцята машини, майже прокричав Віктор, намагаючись бути почутим через шум дощу.
З вулиці війнуло приємною свіжістю.
Через пару секунд машина в’їхала в огорожу. Олена піднялася на високий ганок і, поки чоловік метушився під безперервними струменями води, яка душем поливала його з сірої хмари, закривав ворота, відчинила важкі двері, які блистіли новим замком.
Увійшовши, вона трохи здивувалася тому, наскільки великим виявився будинок зсередини. З вулиці їй здалося, що він набагато менший. Її кроки відлунням відгукнулися в напівпорожніх кімнатах. Олена роззулась, перевзувшись в, завбачливо куплені і, поставлені чоловіком біля порога, новенькі капці. Десь далеко приглушено грало радіо. «Моцарт» – подумала, посміхнувшись, вона.
– Ну і як тобі? – запитав увійшов Вітька, висвітлюючи все навколо своєї радісною посмішкою і ставлячи на підлогу сумку з її речами.
– Гарно. Ти добре попрацював, – відповіла, поцілувавши його в мокру щоку, Олена. Вітя, а де тут туалет?
– Один під сходами, другий нагорі. Я зараз камін розтоплю, ванну тобі приготую.
– Камін? А на фото каміна начебто не було.
– Ти не помітила, його боком сфотографували, краєчок тільки захопили. Вигляд у нього не дуже був, переробляти довелося. Проходь поки в більшу кімнату, там новенькі крісла і диван. Телевізор подивися, чи поспи. Супутникову антену на даху помітила?
– Ні. А ти радіо включеним залишив. Я, коли двері відкрила, музику чула.
– Тут немає радіо, сонечко. Ти просто втомилася, і до того ж дощ шумів, ось і здалося.
– Дивно, ну, може бути, – знизавши плечима, промовила жінка, – Я щось правда втомилася, їхали хвилин сорок, а здалося, що кілька годин.
– Це через погоду. Я зараз з багажника продукти на кухню перенесу, чаю з печевом поп’ємо, а коли дощик перестане лити, я тобі шашлик приготую, найсмачніший, – сказав Вітька і вислизнув за двері.
Вона забігла в туалет, а потім попрямувала до крісла, щоб відпочити, так як дійсно дуже втомилася. Велику кімнату, як назвав її чоловік, прикрашала антикварна кришталева люстра, що залишилася від колишніх господарів, камін, який оформили під старовину з розташованими на ньому, дійсно старовинними, канделябрами, і новий гарнітур, що складається з дивана і крісел, але при цьому підібраний в тон потрібної епохи, а тому абсолютно не псував зовнішній вигляд кімнати. Круглий стіл на гнутих ніжках виглядав дуже дорого, а от дорогий телевізор на стіні, навпроти, виглядав поруч з ним безглуздо, ніби не прибрана на місце дитяча іграшка, яку потрібно покласти назад в коробку з ляльками і машинками. Трохи віддалік від столу стояло старовинне фортепіано.
Олена підняла кришку і помацала клавіші. Їй чомусь здалося, що вони тепліші, ніж кришка, але коли вона спробувала зіграти пару нот, то зрозуміла, що інструмент абсолютно не налаштований. Тому кришка була благополучно опущена на місце, а новоспечена господиня вирушила оглядати кімнату далі. На стінах розташувалися кілька старих картин в рамках, поблискують свіжою позолотою, більшість з них з квітами, в основному бузком і півоніями, і одна із зображенням красивої молодої пані, яка сиділа за фортепіано, радісно посміхаючись. Паркет на підлозі блищав, важкі оксамитові штори з бахромою підкреслювали урочистий вигляд приміщення.
– Якби не телевізор, то можна було б подумати, що я потрапила в іншу епоху. Все – таки, є у Віті смак! – покружлявши по кімнаті, і плюхнувшись в крісло, сказала Оленка.
– Що кажеш? – запитав Віктор.
– Налякав! – скрикнула Оленка. – Кажу, що ти мені збрехав!
Вона удавано надула по-дитячому пухкі губки.
– Чому? Не сподобалося тут тобі, так? – засмучено опустив голову він.
– Це ніяка не велика кімната, ти збрехав! Це величезний зал, хоч бали влаштовуй! – засміявшись, вигукнула Оленка і, радісно закрутила мокрого від дощу чоловіка в вальсі.
Вони пару хвилин танцювали і цілувалися, а потім їй стало погано, все-таки вагітність давала про себе знати і, вона побігла до вже знайомих дверей під сходами. Повернувшись, сіла в крісло і не вставала до того моменту, поки чоловік не перестав переносити в будинок речі та продукти з машини. Потім тепло каміна зробило Олену настільки ледачою, що, переодягнувшись в м’яку піжаму, вона розвалилася на дивані, навіть на другий поверх так і не піднялася. «Цей регіон нашого будинку ми розглянемо завтра», – пожартував Вітя. А потім вони пили чай, дивилися мультики і були щасливі.
– Оленко, мені доведеться відправитися в магазин, виявилося, що я, як «найрозумніший», не прихопив олії ніякої, так що нема на чому навіть картоплю посмажити, – заявив чоловік години через два.
– Не їдь, просто відвари м’ясо і так з’їмо. Дощик не перестав ще, чого мокнути? – спокійно відповіла Олена.
Але Вітька, сказавши, що забув ще й сіль, так що їхати потрібно, до того ж пообіцявши, що він купить її улюблений зефір в шоколаді, зумів умовити дружину за пару секунд.
– Ти поки що-небудь подивися або поспи. Я миттю, – подав їй плед і подушку, порадив чоловік.
Він поїхав, помахавши дружині, яка підійшла до вікна, рукою. А Олена забралася на диван з ногами, і, сховавшись під пледом, почала натискати на кнопки пульта. Не знайшовши нічого цікавого, вимкнула телевізор і задрімала.
Прокинулася вона від гарної музики. «Гріг» – подумала крізь сон і відкрила очі. Звучала її улюблена композиція. Кімната була наповнена ніжними чистими переливами. Вони кружляли навколо сонної господині будинку, немов метелики на літній галявині, лоскочучи її вушка, забиралися через них прямо в душу, змушуючи знову закрити очі і слухати, слухати, майже не дихаючи.
Нарешті, мелодія закінчилася. Олена, відкривши очі, подивилася по сторонах, шукаючи чарівне джерело, яке грало нотами секунду назад. Біля фортепіано стояв стілець, який очевидно поставив Віктор, так як коли вона підходила до інструменту – стільця не було. З-під піднятої кришки, немов зубки, визирали клавіші. Вона повернула голову в бік вікна і ойкнула від несподіванки. На неї дивилася дама з портрета, тільки постаріла, хоча, все ще струнка і симпатична.
– Не лякайтеся, – спокійно промовила та. – Я зайшла познайомитися, але от не втрималася, – вона подивилася в сторону відкритого фортепіано. Рада, що вам ця річ у Гріга теж подобається.
– Ви так на отой портрет схожі, чи бува не з вас писали? Напевно, ви були дружні з господарями по-сусідськи? – чомусь несподівано для себе запитала Оленка, навіть не привітавшись.
– Не зовсім так. Ви що-небудь про привиди чули?
– У сенсі? – здивувалася питанню Олена, а потім розсміялася. – Жартуєте? Це казки, звичайно ж.
– Ну, тоді дозвольте вас переконати в тому, що це казки. Я справжнісінький привид. Сама, свого часу, насилу повірила. Тільки не лякайтеся, – замахавши рукою, поспішила заспокоїти її гостя, – я вам не завдам незручностей, а вже тим більше неприємностей. Сама не знаю, чому я тут затрималася. Мабуть, через інструмент. Його виготовили в Німеччині, на замовлення, давно, коли я була ще дитиною, спеціально для мене. Я подавала великі надії як піаністка, тільки от не судилося на публіці пограти. Все життя так і просиділа в цьому будинку. Не буду розповідати подробиці, вам зараз не варто засмучуватися, адже ви дитину чекаєте.
Олена, злегка шокована, слухала монолог пані, не перебиваючи. Вона не боялася, вона просто не вірила в те, що відбувається.
– А чому ви не прозора? – запитала Оленка.
– Хто його знає. Я про привидів, моя люба, знаю не більше ніж ви.Так ось, – продовжила її співрозмовниця. Схоже, що я тут затримаюсь, поки не передам свій талант учениці. Не маю права забирати цей дар з собою. Оленочка, благаю, допоможіть мені, дозвольте навчити вашу дочку грати на інструменті! Я буду у всьому допомагати вам, тільки якщо покличете. Взимку, якщо не захочете жити тут, а поїдете в місто, буду охороняти будинок, як сторожовий собака. Тільки не відмовте.
Дама впала перед нею на коліна, на її щоках намистинками заблищали сльози.
Олені раптом стало шкода цю незнайому жінку. Вона, сама не розуміючи чому, дала згоду, хоча не дуже-то любила сторонніх в будинку.
– Встаньте, я все розумію, тільки ви помилилися, у мене буде не дівчинка. Лікарі сказали, що хлопчик.
– Дівчинка буде, дочка, повірте мені. Вельми дякую вам. Я піду на горище, ви мене не побачите, а коли малятко трохи підросте, то я стану їй хорошим учителем музики.
Тільки можна вас попросити дозволити мені зрідка музикувати, під час вашої відсутності, звичайно ж.
– Добре, – відповіла, зітхнувши, Олена. Як вас хоч називати, підкажіть, а то незручно звертатися до людини, не знаючи імені.
– Ох, вибачте, я зовсім забула представитися, та й яка я вже тепер людина? – зітхнула піаністка, – Так, казна-що. А за життя Наталією Михайлівною звали.
– Наталіє Михайлівно, а як ви змогли так чудово зіграти на абсолютно не налаштованому інструменті? Я спробувала пару звуків витягти, так навіть цього не вийшло.
– Ми з цим фортепіано, можна сказати, одне ціле, мила моя. Я вас познайомлю ближче. Ви дуже хороша і добра людина, інструмент вас буде слухатися. Але, не ображайтеся, хоч ви і вчилися музикування, викладачі ваші мали здібності дуже середні.
Гостя підвела господиню до фортепіано і, погладивши його рукою, представила йому Олену, немов людині.
– А тепер спробуйте зіграти що-небудь.
– Ой, вибачте, я зі школи не займалася. Вже не пам’ятаю нічого, крім «Собачого вальсу» – зніяковіла Оленка.
– Неважливо. Грайте хоч його.
Такого шикарного виконання «Собачого вальсу» не чув, напевно, ніхто і ніколи. Музика весело танцювала, підстрибуючи по кімнаті дзвінкими нотками. Настрій у Олени, немов на крилах, злетів під склепіння люстри, яка тихенько дзвеніла своїми кришталевими підвісками в такт мелодії.
– Ви йому сподобалися. Умінь мало, але почуття замінили їх. Браво! О, вибачте, але мені пора, ваш чоловік повертається, я не потурбую до того моменту, поки дитині не виповниться чотири роки. А тепер, дозвольте відкланятися, – сказала Наталія Михайлівна і розчинилася в повітрі.
– До побачення, – розуміючи всю безглуздість ситуації, прошепотіла Олена.
А через кілька місяців вона, не дивлячись на запевнення лікарів, що у неї буде хлопчик, народила симпатичну дівчинку, яку, на честь її бабусі назвали Олею.
Жінка, яка приймала пологи могла б заприсягнутися, що через пару секунд після свого народження, коли несподівано на мобільному телефоні, який вона забула вимкнути, йдучи до породіллі, зазвучав Полонез Огінського, малятко повернула на звук голову і, дуже осмислено подивившись на акушерку, радісно посміхнулася своїм беззубим ротом.
А ви вірите в істоти, які приходять до нас з потойбічного світу?
