– Добрий день! Ви з 20 квартири? – люб’язно спитав старенький сусід.
– Добрий! Так! А ви щось хотіли? – жінка зупинилася тримаючи в руках ручку від дитячої коляски.
– Хотів би купити її. Гроші не питання. Вам для дитинки більше місця треба і ліфт теж здався б. Будинок старий, а молодь тепер хочу комфорту, і це правильно. Подумайте!
– Це дивна пропозиція, але напевно ні.
– Ну, не буду вас квапити з рішенням. Ще зустрінемось! – чоловік усміхнувся і вийшов.
Вслід за ним пішов хлопчина спортивної статури, відчинив двері. Тоді старий сів у машину і водій рушив.
– Нічого собі сусід. В дорогому одязі, ще й стільки “прислуги” має. Точно при грошах. Але навіщо йому ця діра? Даремно ми купували її, хоча на щось краще грошей тоді не вистачало – думала собі Оля поки тягнула сходами коляску з донечкою, якраз настав час її годувати.
Хоча будинок був старим, але вважався пам’яткою архітектури, тільки щось ніхто не хотів його ремонтувати.
Сита Марійка знову заснула, а мати стала прибирати. За кілька хвилин їй спало на думку, а що якщо ця квартира не проста. Може дід щось знав, може там який скарб захований…
Ввечері чоловік повернувся з роботи й сів вечеряти.
– Слухай, Романе, маю для тебе дві новини – почала дружина
– Хороші чи погані?
– От не знаю, якщо чесно. Сьогодні до мене чоловік пристав у під’їзді.
– Що? – здивовано глянув він і відсунув від себе тарілку, – як це було?
– Він переконував мене продати йому нашу квартиру, уявляєш? Казав обирайте будь-яку трикімнатну хоч в центрі міста, оплатить все.
– Аферист чи що?
– Я теж так подумала. Але дивись, ми живемо у старому будинку. Хто його знає, може тут якийсь скарб захований?
– То ми його пошукаємо, втрачати ж нічого.
Кілька днів вони стукали по стінах, заглядали під кожну шпаринку і плиточку.
– Знаєш скільки тут людей жило перед нами, напевно вже все почистили – думала дружина, – чи може таки продати?
– Давай вже це якось вирішимо, продаємо чи ні. Але я маю глянути на цього чоловіка – серйозно промовив Роман.
– То давай, як я його побачу запропоную зустрітися з тобою?
– Домовились.
Минув місяць. Оля гуляла з коляскою на дитячому майданчику. Раптом відчула на собі чийсь погляд і озирнулась, позаду стояв той самий чоловік, але тепер він здавався ще заможнішим.
– Добрий день, Олю! Як ви?
– О, це знову ви. Я думала ви більше не повернетесь! – зраділа вона.
– Що ви, я завжди дотримуюсь свого слова. Ви подумали стосовно квартири?
– Так, але маю одне прохання. Чи не могли б ви зустрітися з моїм чоловіком, щоб обговорити необхідні деталі?
– Звісно, кажіть день та час. З радістю зустрінуся з ним.
– Тоді приходьте сьогодні о сьомій, буде зручно?
– Звичайно! Що ж, тоді до зустрічі! – чоловік знову пішов до своєї машини, де йому відчинили двері та кудись повезли.
Рівно о сьомій він постукав у двері. Роман відчинив, бо згорав від цікавості.
– Вітаю, мене звати Олександр!
– Приємно з вами познайомитися! Проходьте у вітальну – всі присіли за стіл і Роман не втримався, – скажіть, а навіщо вам ця квартира? Тут сховане щось дорогоцінне?
– О, дякую з питання, я думав ваша дружина спитає його швидше. Бачите, я людина, що багато добилась в житті. Маю кілька підприємств, дружину, дорослих синів. Можу багато собі дозволити. Але річ у тому, що ця квартира мені дорога. Тут жив мій батько, коли я народився. І ті дитячі спогади, які з нею пов’язані безцінні для мене. Я б хотів поринути в них знову, пригадати моменти, коли мати ще була жива. Відтворити інтер’єр, що був тоді й просто радіти з того, що я знову тут.
– Така чуйна історія. Я думаю ми згодні – Роман глянув на дружину і взяв її за руку, – скільки даєте часу на підготовку?
– Думаю місяць. Все зробимо чесно, через банк. Хочете зверніться в якусь агенцію, чи робіть все самі.
– Ні, я не розбираюсь у цьому. Краще агенцію, але ми самі її оберемо! – відповіла Оля.
– Тоді домовились! За місяць зустрінемось усе підтвердити та скласти угоду.
Новенька квартира була такою просторою і гарною, що молодій сім’ї просто не вірилось в це. Що такий дивний збіг стався саме з ними. Коли вони гуляли повз колишню квартиру, то не раз помічали теплий промінь світла крізь щілину між шторами.
– Напевно читає якусь цікаву книгу, як його батько колись – промовив Роман і вони пішли далі, – а що, старий по суті купив собі безцінні спогади, думаю він на це заслужив.
А ви б погодились на таку пропозицію?
