У мене з дитинством пов’язані сумні спогади. Я народилася у неблагополучній родині. Батьки не займалися моїм вихованням. Вони вживали алкоголь і розважалися. Не пам’ятаю, чи були у мене брати та сестри, але одного дня прийшли поліцейські і я опинилася сама в дитячому будинку.
Там мене помили і переодягнули, а згодом директор будинку, Ірина Олександрівна, разом зі своєю донькою Світланою забрали мене у свій дім. Там я могла їсти багато цукерок, а незмінною стравою завжди була молочна каша.
Ось такі у мене дитячі спогади.
Зранку на мене чекав чистенький одяг. А коли мені вперше вручили в руки ляльку, то я не знала, що з нею робити і як на це реагувати. Через те, що я була дуже ходою, усі шкодували мене. А коли я обійняла Світлану, то та сказала:
– Нехай ще деякий час побуде разом зі мною в селі. Їй потрібно оговтатися. Потім вирішимо, що робити далі.
У мене було біляве волосся, голубі очі, а звали мене Анною.
Ірина Олександрівна зібрала цілий пакет гостинців нам в дорогу. Там було і печені пиріжки, і котлети на пару, і фірмовий пиріг. Без цукерок теж не обійшлося. У селі нас зустрів Іван, чоловік Світлани.
Щодо моєї рятівниці, то вона після медінституту влаштувалася на роботу в районній лікарні. Згодом Світлана познайомилася з сільським парубком Іваном. Між ними спалахнуло кохання, яке закінчилося весіллям. Та от уже 5 років вони не можуть дочекатися дитини. Думали над усиновленням, але наважитися було не легко.
І під час першої зустрічі Іван розповів мені:
– Я твій тато, а ти наша зі Світланою донечка. Ми загубили тебе, коли я був в армії. Та зараз я повернувся і все буде гаразд.
Тоді я зраділа такій новині і радісно обійняла нового тата.
А вдома на мене чекала бабуся з дідусем та пухнастий улюбленець цуцик Жулька.
На мою появу усі реагували дуже радісно, а коли сусідський хлопець Володя побачив мене з блакитним бантом на голові, то сказав:
– Мамо, лише поглянь, яка там Мальвіна!
– А мене татко знайшов. Спочатку загубив, але потім знайшов, – тішилася я.
Наступного дня наш діалог продовжився:
– Нумо дружити, – запропонувала я.
– Вибач, але з малявками я не спілкуюся, – одразу відрізав Вовка. – От коли виростеш, тоді й поговоримо.
З того часу я регулярно запитувала в батьків, чи підросла вже. Проте тітка Надя, мама Володі, вмовила його спілкуватися зі мною. Мовляв, він має захищати мене, як старший брат молодшу сестру.
У селі було багато нового і цікавого для мене: корови, яких я спочатку боялася, мухи, кури та гуси. А ще була Жулька, з якою ми швидко здружилися.
Згодом ми поїхали разом з бабусею та мамою на ринок. Поки старенька торгувала молоком і яйцями, ми з мамою пішли вибирати мені новий одяг та іграшки. А ще новими для мене були казки. Раніше ніхто мені їх не читав. Пізніше у нас з’явилася нова традиція: співати пісеньки. Якось тітка Надя зайшла і запитала, що це у нас за хор. А я почала: “Ой Морозе…” і всі решту підхопили мене.
Вночі мені було лячно через страхітливі гілки дерев за вікном, тому спала я разом з батьками. Тоді тато казав, що я його посадила на голодний пайок. Я не розуміла, що він має на увазі.
Поки тато працював на роботі, ми з мамою поралися в городі. Бабуся разом зі мною вчила букви та цифри. У мене добре виходило, тому вона хвалила мене і запевняла, що тепер я завжди буду поруч з ними.
Проте одного разу друзі Володі сказали, що я не схожа ні на тата, ні на маму. Мовляв, вони темні, а я – світла. Мені хотілося довести, що ми схожі, тому вирішила обмастити голову вугіллям. На радощах я відправилася до тата на роботу. Вовка побачив це і вирішив випередити мене і попередити батька про мій візит.
Тато зустрів мене на мотоциклі, забрав по дорозі маму і ми поїхали додому відмивати мене від чорного вугілля.
Я підросла і мене відправили у дитячий садочок. Там я була до обіду, а ввечері демонструвала свої нові знання та вміння. Я швидко навчилася читати і рахувати. У першу чергу мені хотілося похвалитися цим перед Володею. А коли він відправився до школи, то я змусила взяти мене з собою. Тоді я вперше посиділа цілий урок за партою.
А який був мій перший Новий рік! Це було чудове свято. Ми з батьками разом вибирали ялинку і прикрашали її. А коли напередодні сказали, що прийде Ірина Володимирівна, то я налякалася і просила не віддавати мене назад в дитячий садочок. Та усі мої хвилювання були марними.
Натомість я вперше зустріла Діда Мороза та Снігуроньку. Тоді я не здогадувалася, що це мама з татом вручають мені подарунки і говорять привітання. Тоді мені дісталося дитяче піаніно. Оце радості було!
До школи мене теж проводжали всією сім’єю. Наука мені давалася легко. Тим часом Володя вчився в училищі. Він мріяв стати пілотом. Ми підтримували з ним зв’язок і багато листувалися.
На випускний я сумувала, що поруч є всі близькі, окрім найкращого друга. Та раптом у зал зайшов він:
– Привіт, Мальвіно! Я прийшов привітати тебе! – крикнув Володя.
Потім я пішла вчитися в медучилище. Згодом влаштувалася фармацевтом у місцевій аптеці.
Увесь цей час я ніколи не забувала все, що зробили для мене батьки. Про рідну матір я не згадувала і не намагалася знайти її. Навіть не уявляю, як би змінилося моє життя, якби мене не забрали в дитячий будинок.
Зараз у нас з Володимиром щаслива сім’я. У нас двоє дітей. До батьків ми регулярно їздимо в гості.
Хочеться, щоб таких добрих людей було якомога більше!
Які у вас з’явилися думки після цієї історії?
