Ще з дитинства Назарко уявляв, як колись знайде свою рідну маму. Він пообіцяв собі, що спробує розшукати цю людину, незважаючи ні на що. Розпочати планував, коли йому виповниться дванадцять років. Думав, що тоді і вплив матиме більший і досвіду набереться, можливо, навіть зв’язки якісь з’являться. Бо у дитбудинку такої можливості точно не було. Ось і доводилося чекати повноліття.
Тож, як тільки хлопцеві, виповнилося 18, він вирішив, що час планувати пошуки і здійснювати заповітну мрію.
Тато Назара не цікавив. Його доля юнакові не була важлива. Нема і нема. А ось мати – це інші річ. Знайти ту жінку, яка його народила і так безсовісно від нього відмовилася – це вже Назарова повинність.
Так, хлопча могло забути про це все і просто будувати власне життя, але Назарко розумів, що ці думки не даватимуть йому спокою, аж доки він не дізнається правду. Невже і справді у тому, що від нього відмовилися, був винен він?
Насправді ж Назар народився здоровою дитиною. Але, як тільки йому виповнився 1 рік, він опинився в дитячому будинку. Так йому розповідали виховательки.
Дуже часто до них приходили молоді і навіть старші подружжя, щоб всиновити малюка, але ніхто чомусь навіть не звертав уваги на Назара. Юнак думав, що це все через його зовнішність. Вона була дещо незвичною для оточення. Тіло хлопчика було не зовсім пропорційним: досить велика голова напротивагу худенькому тілу. Та ще й погляд старого чоловіка, який життя прожив і точно знав більше, ніж ті, які намагалися його всиновити. Словом, Назар відлякував потенційних батьків.
Але з віком усе стало на свої місця. І погляд посвітлішав, і пропорції збалансувалися. Але тоді він уже був дорослим, а таких майже не всиновлюють.Так Назар і залишився у притулку до повноліття.
Після дитбудинку хлопець пішов у коледж. Здобув фах столяра. Роботу було не так легко знайти, але молодикові подобалося те, чим він займався.
І за два роки наполегливих пошуків Назар таки зміг роздобути інформацію про свою маму. А ще через два місяці він уже стояв на порозі її будинку.
Було важко та страшно наважитися постукати у двері. Серце юнака калатало так, що його стукіт віддавався навіть у скронях. Але він мріяв про це змалечку, тож відступати було б повним безглуздям. Хлопець вдихнув, зібрав сили в кулак і наважився.
За дверима почулися кроки. Напевне, це його мати підходить. Оце вона здивується, коли дізнається, хто її знайшов. А раптом у неї нова сім’я і його там не чекають? Ну нічого, дізнається правду і піде.
Доки Назар думав, двері відчинилися. З того боку виглянула жінка. Виглядала вона втомлено, може, це додавало їй віку. А ще стара шаль, яку носять бабусі, ховала половину її обличчя. Напевне ,всередині було аж так холодно.
– З комунальної служби? – запитала власниця дому.
Хлопець розгубився і автоматично кивнув.
– Уже три дні на вас чекаю. Ще коли б приїхали,- обурилася незнайомка.
Вона відступила, даючи Назарові дорогу.
– Заходите.
Дім був старенький. Тут не завадив би капітальний ремонт, але, схоже, що грошей у жінки на нього точно не було.
– Що у вас сталося? – запитав Назар, оглядаючи коридор.
– Труба протікає. Боюся, що затопить скоро.
Назар зняв верхній одяг і поснував у ванну. Через кілька годин сифон був полагоджений.
Назар і сумнівів не мав, що це його мати. Він бачив квитанції на комоді, на яких було її прізвище. Таке ж, як і його. А ще її обличчя було трохи деформованим, як і його колись. Спочатку він подумав, що ця пані вживає спритне, тому має такий вигляд, але ні… Це все недуг.
Жінка подякувала Назарові і запросила його на кухню. Сказала, що в домі холодно, тому він точно замерз і не завадить випити гарячого чаю.
Умови були жахливими, але гість намагався не видавати це своєю поведінкою.
– Чому ремонт не робите? Де ваші діти? Як вони дозволяють вам жити у такому холоді?
– Немає у мене дітей,- почала жінка.
Всередині Назар все обірвалося. Як це немає? Тобто вона все-таки не його мама?
Але пані продовжила.
– Був колись син, але і його у мене відібрали. Побачили ці умови, сказали, що сама я його на ноги поставити не зможу. Наступного дня приїхали і забрали дитину. Певне, і зовнішність моя їх злякала. Але я народилася нормальною. Потім потрапила в ДТП у юності. У мене щось з головою сталося і почалися ці деформації. Те ж саме успадкував син. Я ж думала, що якщо я раніше була нормальною, то і з малюком усе буде гаразд. Дарма повірила… А тепер я сама. На ремонт грошей немає. Аби їсти що було, а про такі масштаби я навіть не думаю.
Назар подумав і вирішив, що поки зізнаватися у всьому ще не час. Треба трохи звикнути. Поки мовчатиме, а далі час покаже. Краще поки ремонтом займеться.
Чи варто Назарові зізнаватися у всьому жінці?
Як вчинили б ви?
