Олеся сиділа біля вікна. Двоє синів уже спали в своїх ліжечках. Сльози текли по щоках жінки. Вона не знала, що робити далі.
Чоловік пішов від мене. Сказав, що йому зі мною не цікаво. Тільки дім та діти. Хоча згадую момент, коли Андрій наполягав на тому, щоб я з роботи пішла. Щоб ми дитину народили. Все робила, як він хотів. Така тепер мені віддяка?
Андрій вирішив продавати квартиру і ділити гроші навпіл. Але тут усе так звично і зручно: старший син Семен до школи звик, друзів багато має, а молодший у садку вже освоївся. Переїзд – це ж такий стрес для дітей!
А жити то на що? Де ж мені тепер роботу шукати, щоб двох дітей самій прогодувати?
Наступні три місяці були пеклом для Олесі. Грошей з продажу спільної квартири не вистачило, щоб придбати окреме житло. Дітей віддала своїм батькам, а сама жила у подруги, поки бігала по співбесідах у пошуках нормальної роботи.
Одного вечора до подруги прибігла сусідка, бідкалась, що їй на місяць треба їхати до дочки за кордон, а роботу кидати не хоче.
– То давайте я вас підміню. І вам добре, і мені якісь гроші – запропонувала Олеся.
– А ти підеш-то прибиральницею працювати? Кабінети прибирати потрібно. Але начальник добре платить, ти будеш задоволена.
– Піду. Грошей зовсім немає. Мені будь-яка робота зараз підійде.
Олесі робота прийшла до вподоби. І нічого постидного в ній вона не бачила. Навіть попри те, що мала дві вищі освіти. Жінка прибирала в офісі зранку й увечері, поки працівників не було на робочому місці. А вдень була вільна. Могла приділити час дітям.
Одно вечора, Олеся прибирала у кабінеті бухгалтера. Протирала стіл. Монітор комп’ютера не був вимкнений. На екрані висів квартальний звіт. Жінка зі смутком згадала, як і вона колись так сиділа і писала звіти. Придивилась уважніше в таблицю і помітила помилку.
– Так точно не може бути. Щось не сходиться – пробубніла Олеся.
– Ви хто така? – промовив суворий чоловічий голос.
Олеся аж підстрибнула на місці. Чоловік років тридцяти п’яти пройшов у кабінет і став прямо напроти неї.
– Я..я..Я заміняю прибиральницю – розгублено і зніяковіло відповіла жінка.
– Чому ви залізли в комп’ютер головного бухгалтера? Так ще й без дозволу.
Олеся з переляку почала розповідати про себе, про своє життя, про свої проблеми, а вкінці вказала чоловіку на помилку, яку помітила у звіті.
– Ви заспокойтесь. Не хвилюйтесь так. А тепер скажіть: чому я маю вам повірити, що це випадковість і ви просто цікава та розумна жінка, яка тямить у цифрах, а не агент під прикриттям? Мене, до речі, Василь Михайлович звати.
Так вони до ранку і просиділи над паперами. Олеся допомогла Василю Михайловичу розібратись із дірками в бюджеті його фірми.
– У вас є якась освіта, Олесю? – поцікавився чоловік.
– Так. Дві вищі: юридична та економічна.
Чоловік задумливо кивнув головою і наказав жінці їхати додому.
Минуло декілька років. До Олесі зателефонував колишній чоловік:
– Як ти, Олесю? Як діти наші? – запитав.
– То ти нарешті про дітей згадав? За стільки часу?
– Не сердься так. Я усвідомив свої помилки. Важко мені без вас. Сумую. Я он грошей трохи заробив. Може вам щось потрібно? Ти кажи, я усе куплю.
– Не треба мені твоїх грошей! Я сама чудово заробляю. У нас з чоловіком фірма своя.
– З чоловіком? Фірма? – здивуванню Андрія не було меж.
– Саме так. Андрію, не дзвони мені більше. Розбиту чашку уже не склеїш!
Чи підтримуєте ви слова Олесі? Як гадаєте, варто повертатись до минулого?
