Я з Васею знайома з дитинства. Скільки себе пам’ятаю, стільки ми і були разом. Так і зустрічатись пішли.
Межі ми ніколи не переходили, ходили, обіймались і у щічку цілувались. Боялись батьківського гніву. Василя призвали до армії. Він взяв з мене обіцянку дочекатися. А як повернеться, то поберемось.
Звісно, я погодилась. Хіба могло бути інакше?
Та сталась непередбачувана ситуація. Я б сказала, непідконтрольна мені.
Я поїхала вчитись в університет. Там я закохалась в одного молоденького викладача. Як виявилось, він був тим ще ловеласом і просто використав мою дитячу наївність і маніпулював мною. Проте тоді я цього не розуміла. Я завагітніла, мені довелось вийти заміж за нього.
Василь, як про це дізнався був сам не свій від гніву. Його злість була настільки сильна, що він ладен був вбити нас обох. Та батьки заспокоювали його і благали знайти собі іншу дівчину.
Відтоді минуло вісім років.
У мене вже двоє дітей. Та я зовсім не відчувала себе щасливою. Чоловік мене зовсім не кохає. Не радиться зі мною, не підтримує, не намагається будувати хороших стосунків. Часто заглядається на молоденьких студенточок. Втім, чого я чекала? Я зрозуміла, що він не прекрасний викладач, а 35-річний маніпулятор і негідник.
Якось я повернулась у рідне село, відвідати батьків. Побачила Василя. Він був з дружиною і дитиною. Вони виглядали щасливими. Я відчувала, що досі кохаю його. І картала себе за те, що була така дурна. За ту велику помилку, яку вчинила! Він привітався до мене і глянув так, що серце мало не вистрибнуло з грудей. Ми навіть листувалися. Я була ладна покинути чоловіка заради Василя. Та він до такого був не готовий.
Я втратила свій шанс на щастя. Мені дуже прикро за це. Я сиджу за обіднім столом зі сім’єю, а в думках лише Василь…
Як бути дівчині дальше? Чи шкода вам її?
