З кожним роком все важче й важче стає жити на самоті. Я вже старша жінка, хоч і не потребую постійного догляду, але без доброго слова обійтися не можу. Та від кого мені його почути, якщо я зламала життя своїм рідним дітям?
Звинувачувати їх в тому, що вони не хочуть мене навіть знати, мені совість не дозволяє. Власними руками я зруйнувала близькі взаємини зі своїм сином та донечкою.
Справа в тому, що все життя я була переконана в тому, що основне завдання матері – це карати і контролювати. Діти ж такі недосвідчені, нічого ще не розуміють, а я точно знаю, як для них буде краще. Тож за найменшу помилку я дітей суворо карала. Звісно, я їх не била, але психологічна розправа буває ще більш болючою, ніж фізична.
– Я казала, що ти нічого не досягнеш. Всі твої ідеї – суцільна маячня. Треба було слухати матір, коли обирав для себе професію, – кричала я синові, коли він не міг знайти собі гарну роботу.
Донька завжди хотіла реалізувати себе у дизайні, але я, звісно ж, була проти. Доходило до того, що я спалювала її малюнки, аби завадити Ірині зробити помилку, про яку вона шкодуватиме усе своє життя.
Коли діти мене ослухалися і зробили так, як хотіли, я сказала, що ніколи більше поруч з ними навіть на вулицю не вийду, бо мені соромно за те, що я народила таких невдячних дітей. Ірина та Олег пробували налагодити зі мною стосунки, але коли я почала влаштовувати скандали та істерики в публічних місцях, втомилися від моєї тиранії і припинили зі мною спілкуватися взагалі.
Не відповідають на жодний із тисячі моїх телефонних дзвінків. Моя подруга сказала мені, що бачила в соціальних мережах світлини моєї Ірусі, яка нещодавно народила доньку. Я про це навіть нічого не знала!
Після довгих благань і вмовлянь діти таки погодилися зі мною поговорити за обідом. Я зізналася їм, що хотіла би все виправити, повернути собі їхню довіру. Вони відповіли, що це неможливо:
– Мамо, не варто тобі мучити себе спілкуванням з нами. Що люди про тебе скажуть? Завжди була такою гордою, а тут раптом скотишся до нашого рівня? – з іронією говорив син.
– Погоджуюся. Та й з онучкою бачитися часто я тобі не дозволю. Вистачає того, що ти нас із братом усе дитинство травмувала. Свою дитину ображати я не дозволю.
Мені було боляче від таких слів, але я прекрасно розуміла – це те, на що я заслужила. Треба було давати дітям більше простору, поважати їх, спілкуватися з ними, як з живими людьми, а не як речами, якими варто розпоряджатися на свій розсуд.
Як шкода, що усвідомлення моїх помилок прийшло до мене надто пізно.
Надія помирає останньою, тож я досі сподіваюся, що мої діти колись зможуть мені пробачити.
Чи пробачили б ви такій матері?
Чому головна героїня була неправа?
