Тістечка в пакеті ще були теплі, коли в мене в груди влетіли двоє дітей — з розгону, так що я ледь не впустила все на плитку біля під’їзду.
— Ба-абу-усю! — Павло повис на руці, а Катруся одразу потягнулася до пакета: — А що там?
За спиною дзенькнули ключі, і я почула знайомий різкий цокіт підборів. Аліна вже стояла біля своєї машини, дверцята відчинені, двигун майже заведений.
— Нарешті, — сказала вона так, ніби я запізнилася на роботу. — Я тебе годину шукаю. Ти чого телефон не береш?
Я зробила крок у тінь під’їзду, щоб не заважати людям проходити, і притиснула пакет до себе.
— Я була в церкві… Потім зайшла в пекарню. Телефон на тихому, мабуть, не почула.
Аліна навіть не підійшла ближче. Вона дивилася не на мене — на годинник.
— Посиди з ними, добре? — кинула швидко. — Ми з дівчатами в магазин. Діти там тільки плутаються під ногами.
Вона сказала “добре?” так, ніби відповідь вже записана в повітрі. Павло тим часом уже знімав з мене сумку, наче я — вішак у коридорі.
— А ти вернешся скоро? — обережно запитала я.
Аліна на секунду застигла — так застиг людина, яка не любить, коли її зупиняють.
— Ну як вийде, — і вже м’якше, але холодно: — Ти ж бабуся.
Дверцята грюкнули. Машина ковтнула її і поїхала. А я лишилась під під’їздом з трьома парами очей — бо з лавочки піднявся ще й Ромчик, той, що найменший, і мовчки простягнув до мене руки.
Він не плакав. Він просто дивився, як дивляться діти, коли вирішено все за них і за тебе.
Я підняла його на руки. Він пахнув яблучним соком і піском. Катруся одразу обхопила мій пакет двома долоньками, як рибалка трофей.
— Мені еклер! — заявила вона.
— Там всім вистачить, — сказала я, вже відкриваючи домофон.
Павло зітхнув так, ніби йому доручили керувати сім’єю.
— Бабцю, а можна потім піти на майданчик? Там хлопці вже з м’ячем.
Я кивнула, і ми піднімалися сходами. На третьому поверсі я відчула: неділя, яку я уявляла — чай, тиша, може, сусідка Галина, — вже лежить десь під колесами невістчиної машини.
У квартирі діти розсипалися по кімнатах, як горох. Павло одразу увімкнув телевізор — навіть не питаючи. Катруся вмостилася біля столу і постукувала ложечкою, як у кафе. Ромчик пішов до шафи і почав витягати все, що бачив.
— Ромчику, не треба, — сказала я, і він, ніби не почувши, витягнув мій улюблений плед і потягнув по підлозі.
Я зняла пальто, повісила рівно, з того впертого бажання тримати бодай щось у порядку. Руки самі тягнулися до чайника, ніби я ще могла повернути день назад.
Катруся розгорнула пакет.
— Бабцю, а ти купиш мені ще “кіндер”? — запитала між ділом, не дивлячись у очі. — Бо цей еклер маленький.
— Катю, я щойно купила тістечка…
— Але “кіндер” — то інше, — вона знизала плечима так, як знизують дорослі, які звикли, що їх бажання — це просто список покупок.
Павло з дивану не відводив очей від мультика.
— А мені чипси можна? — прокричав, не повертаючи голови. — Ті, з паприкою.
Я глянула на кухонний стіл, де лежав мій гаманець. Він не був тонкий, але кожна купюра там давно вміла зникати без звуку — під морозивом, булочками, “ще однією машинкою”, “давай в кіно, бабцю, там новий мультик”.
Я розклала тістечка по тарілках — рівно, акуратно, наче це рятувало мене від чогось більшого.
Колись я сама бігла до них, наче мені дали в руки нове життя. Перший онук — Павло — був таким маленьким, що вміщався в мій страх і в мою радість одночасно. Я ходила до них майже щодня, приносила йому брязкальця, тримала на руках, гуляла навколо будинку, показувала голубів, сміялася, коли він тягнувся до моєї сережки. Тоді Аліна ще говорила: “Як добре, що ви поруч”.
Потім народилася Катруся, і слово “поруч” стало означати “доступно”. Телефон дзвонив у мене частіше, ніж годинник цокав.
— Мамо, ви вдома? — говорила Аліна, і в її голосі вже не було запитання, тільки уточнення адреси. — Я забіжу на годинку.
Ті “годинки” ставали днями. А я навчилася робити дві справи однією рукою: однією готувати суп, другою ловити Катрусю, щоб вона не залізла на стілець і не впала. Павло бігав по коридору з мечем, кричав, вимагав “ще, ще!”, а я раптом помічала, що сіла на край стільця і дихаю, як після бігу — тільки я нікуди не бігла.
Єдине, що давало мені десять хвилин тиші — мультики. Коли вони завмирали перед екраном, я стояла на кухні і мила чашку довше, ніж треба, тільки щоб не чути “бабцю, дивися!”, “бабцю, він мене штовхнув!”, “бабцю, вона забрала!”
А коли три роки тому з’явився Ромчик, то запити закінчилися. Почалися появи.
Дзвінок у двері — і вже в коридорі коляска, пакети, дитячі куртки, і Аліна, не знімаючи взуття, кидає:
— Я на дві години, добре? Ви ж все одно вдома.
“Все одно” — це слово, яке в мене потім довго дзвенить у вухах, як порожня банка.
Того дня, поки діти їли тістечка і кришили по столі, я почула, як телефон у кишені завібрував. На екрані — “Син”.
— Так, — відповіла я, витираючи Ромчикові руки серветкою.
— Ма, ти з малими? — голос у нього був рівний, робочий. Як завжди, коли він не хоче чути зайвого.
— Так. Аліна лишила. Пішла в магазин.
— Ну посиди, — сказав він. — Ти ж дома. Їй треба.
Я мовчала трохи довше, ніж дозволяє звичний темп розмови. Павло в цей момент закричав з кімнати:
— Бабцю, він завис! Переключи!
Я натиснула на динамік і поставила телефон на стіл, щоб звільнити руки.
— Сину… — сказала тихо. — Мені важко. Я теж хочу хоч раз неділю… просто неділю. Я навіть у кафе ніколи з вами не була, щоб ви мене… ну… вивели кудись.
На тому кінці повисла пауза. Не тепла. Технічна.
— Ма, не починай, — нарешті сказав він. — Ти робиш проблему з нічого. Це ж твої внуки.
Я глянула на Катрусю: вона вилизувала крем з пальців, не слухаючи. Глянула на Ромчика: він вже діставав із шухляди мої рушники. Глянула на Павла: він навіть не помітив, що я говорю по телефону.
— Добре, — сказала я і відключила.
У вікно на кухні було видно двір. Там на лавці сиділа Галина — та сама, яку я хотіла покликати на чай. Вона тримала в руках маленьку чашку з термоса і говорила з кимось по телефону, сміялася. Мені здалося, що сміх долетів аж до мене, але це, певно, було від телевізора.
Я зібрала крихти зі столу долонею. Зібрала — і одразу розсипала знову, бо Ромчик потягнувся до тарілки.
— Не треба, — сказала я і відсунула її.
Він подивився, насупився і почав голосно кричати — не словами, просто звуком, який ріже нерви, як ножем по склу. Катруся підхопилася:
— Бабцю, він мені заважає! Скажи йому!
Павло вимкнув мультик і обернувся:
— Що ви кричите? Я ж дивився!
Я стояла між ними, і в мене раптом не стало голосу. Я просто взяла Ромчика на руки, притисла до себе, щоб він замовк, і пішла в коридор, ніби там було більше повітря.
На тумбочці лежала невістчина косметичка — вона часто забувала її в мене, як забувала слова “дякую”. Поруч валявся дитячий шкарпеток і машинка без колеса.
Я поставила Ромчика на підлогу, присіла поруч, взяла той шкарпеток і засунула в кишеню — автоматично, як роблять люди, які все життя підбирають за іншими.
Дзвінок у двері пролунав різко, несподівано. Я здригнулася, ніби хтось спіймав мене на чомусь.
На порозі стояла Олена — сваха. Вона приїхала з валізкою на коліщатках, у новому пальті, з акуратною зачіскою. В руках — пакет із якимись коробочками.
— Ой, я вгадала, ви всі тут! — вона зайшла так, ніби це її квартира. — Я дітям привезла макарунів. І Аліні теж. Ми з нею сьогодні в центр, в кафе зайдемо, я її давно обіцяла вивести. Де вона?
Я не встигла нічого сказати. Катруся вже підбігла до Олени.
— Бабуся Олена! — і кинулась її обіймати. — А ти мені щось принесла?
— Звісно, сонечко, — Олена нахилилася і поцілувала її в голову. — Тримай, але тільки по одному, добре?
Павло теж підбіг, раптом чемний, з очима, як у кота біля сметани.
— А мені? — запитав тихо.
— Тобі теж, красунчику, — Олена віддала коробочку.
Вони взяли й відійшли, вже шепочучи між собою, ніби в мене вони так тихо говорити не вміють.
Олена роззирнулась по коридору, побачила моє пальто на вішаку, пакет з пекарні, розкидані іграшки.
— Аліна де? — повторила.
Я витерла руки об фартух. Навіть не пам’ятаю, коли я його встигла одягнути.
— В магазині з подругами, — сказала я.
— А-а, — Олена з усмішкою кивнула. — Ну нічого, я почекаю. У вас тут… весело.
Вона сіла на край дивану, витягла телефон і почала комусь писати. Ромчик підповз до її валізи й спробував відкрити блискавку. Олена підняла ноги, щоб він не торкнувся.
— Обережно, — сказала вона, не дивлячись. — Там нові туфлі.
Я дивилася на її охайну валізу, на коробочки з солодким, на те, як діти біля неї стають “сонечками” і “красунчиками”, і не могла збагнути, як так: я живу з ними в одному дворі, знаю всі їхні температури, всі їхні “не хочу кашу”, всі їхні падіння з велосипеда — і при цьому стою тут, як хатня техніка, яку включають і виключають.
Телефон знову завібрував. Цього разу — повідомлення від Аліни: “Ми ще по дорозі. Не нервуй, вони ж у тебе, не на вулиці”.
Я прочитала. Не відповіла.
Павло вже відкрив коробочку з макарунами і вмочав пальця в крем, Катруся сміялася, Ромчик тягнувся до Олениної валізи, і вона знову піджимала ноги, ніби ховалася від дитини.
Я пішла на кухню. Відкрила шафку над раковиною й дістала найгарнішу чашку — ту, яку берегла “на гостей”. Поставила її на стіл. Дістала другу. Потім третю.
Чайник зашипів, як образа, що давно кипить.
Я відчинила шухляду, де лежали серветки, і натрапила пальцями на маленький конверт — пенсія, яку я розклала по рахунках ще вчора. Під конвертом — старий блокнот з адресами і номерами, який я чомусь не викинула.
Я взяла ручку. Не думала довго. Просто написала на чистому листку: “Галина, зайдіть, якщо вдома. Чай.”
Вийшла в коридор, втиснула записку під двері сусідки навпроти — вона жила на моєму поверсі, і я знала, що вона вдома: її радіо завжди тихенько грало вдень.
Повертаюсь — і саме тоді в замку провернувся ключ.
Аліна зайшла з пакетами, з таким виглядом, ніби повернулась з важкої зміни. У коридорі стало тісно: її пакети, Оленина валіза, діти, і я — між усім цим.
— О, мама приїхала! — Аліна одразу ожила, голос став іншим, м’якшим. — Мам, ну нарешті! Я думала, ти вже втомилась чекати.
— Та нічого, — Олена посміхнулась. — Ми з дітьми тут. Ти ж знаєш, я за ними скучила.
Аліна повернулася до мене. Посмішка зникла, як вимкнули світло.
— Все нормально? — запитала, але вже розстібаючи куртку.
Я подивилась на її пакети.
— На скільки ви ще? — спитала я.
Аліна моргнула, ніби не зрозуміла мови.
— Та… як завжди. Чого ти таке питаєш?
У цей момент у двері подзвонили.
Я відкрила — на порозі стояла Галина. В руках — баночка з варенням і пакетик з печивом. Вона не зайшла одразу, спершу подивилась мені в очі, потім у коридор, де стояли всі.
— Я… на хвилинку, — сказала обережно. — Ти кликала.
Я відступила і впустила її. І раптом відчула, як у коридорі хтось перестав командувати моїм днем — не словами, а самим фактом присутності іншої дорослої людини.
Галина поставила варення на тумбочку, зняла пальто і спокійно пройшла на кухню, ніби так і мало бути. Я пішла за нею. За спиною Аліна щось сказала Олені, діти засміялися, пакети зашурхотіли.
На кухні я поставила чашки. Галина мовчки сіла, роздивилася тістечка, які ще залишились, і кивнула.
Я наливала чай повільно, по самий край, щоб не було куди поспішати.
Потім витягла з кишені той дитячий шкарпеток, який підібрала в коридорі, поклала його на підвіконня — як маленький доказ чужого життя в моєму домі — і сіла навпроти Галини.
В коридорі знову почулися кроки Аліни — швидкі, нервові. Дверцята шафки грюкнули.
Я підняла чашку двома руками.
Галина теж.
Ми не сказали нічого. Тільки чай тихо парував між нами.
