Коли моїй сестрі було 15 років, вона влаштувалася на підробіток. Обов’язки були не дуже складні, бо йшлося про няню у літньому дитячому садку за містом. Їй слід було прибрати, помити посуд, вимити підлогу і прибрати у спальні дітей – нічого особливого чи аж надто важкого. Та й сестрі, начебто подобалося. Власний дохід усе ж таки.
Я тоді перший клас тільки закінчила. Зайнятися не було чим, а енергії вдосталь. Тож сестра взяла мене із собою на роботу. Я була тільки рада. Маленька та наївна.
Перший тиждень за містом мені дуже сподобався. Ми працювали з маленькими дітками, яким і п’яти років не було. Вихователька нам трапилася цікава. Наче й хороша, але все одно щось у ній було. Щось лихе. Та й ззовні вона виглядала дуже суворо.
Олені Василівні було близько 60 років. У неї були маленькі чорні оченята, якими вона постійно стежила за дітками.. і за моєю сестрою. Її вона не любила. Може, просто так, а, може, тому що ту також звали Оленою.
Сестричці жінки не давала й хвилини посидіти. Щоразу знаходилася нова робота. А все зроблене Олені Вікторівні геть не подобалося: там погано підмела, там не так витерла, а ось тут не те поставила. І так було завжди. Від її криків хотілося втекти і кудись заховатися. Тільки б не чути її грубого голосу.
Одного дня після вечері моїй сестрі стало погано. Її почало нудити і в голові паморочилося, тож довелося йти до медсестри. Але виявилося, що медпункт уже був зачинений. Сестра сказала, що їй просто треба віддихнути і попросила мене помити підлогу замість неї.
– А що це таке? – запитала я в Оленки, підіймаючи з-під її стільця шматочок чорного хліба.
– Не знаю.
– Але ти ж зранку все мила. Не могла пропустити нічого. Звідки це тут?
– Напевно діти принесли.
Тоді ми цю деталь до уваги не взяли. Ну хліб і хліб. Що ж тут такого? Тільки ввечері розказали про це Оленчиним подругам. І вони почали розповідати нам дуже дивні речі. І знаєте про кого? Про Олену Вікторівну.
– Відьма!- впевнено заявила одна із дівчат, а до неї гуртом приєдналися й інші.
– Про неї тут таке розповідають…
– Через неї тут стільки людей уже звільнилося: і няні, і виховательки, і прибиральниці. Усіх виживає з колективу. От Оленка їй не сподобалася і на неї порчу наводить.
Усе це було більше схоже на страшні історії, які діти переповідають у літніх таборах. Тому цим словам ніхто не повірив. Але все одно десь глибоко в душі була частинка вагань: а що раптом справді…?
Наступні кілька днів усе було гаразд. Ніяких новин. Ми вже й почали дурниці з голови викидати. Але одного дня, коли всі порозходилися по кімнатах, моя сестра попросила мене глянути під її стілець.
Знову те саме! Шматочок чорного хліба лежав на підлозі просто під сидінням моєї Оленки.
Ми не на жарт перелякалися. Одразу ж побігли розповідати про все дівчатам.
– Немає чого плакати. Спокійно. Почекайте ще до завтра. Якщо все повториться, то заверніть хлібину у серветку і віднесіть замісникові.- порадила одна зі знайомих.
Так і зробили. Діватися було нікуди.
Тієї ночі була гроза. Це ще більше наганяло страх на нас із сестрою. На душі було дуже неспокійно.
До їдальні забігла Олена Вікторівна. За нею ланцюжком ввійшли діти. Жінка виглядала дуже спантеличеною. Вона металася кімнатою туди і сюди. Навіть уваги на нас не звернула. Ми намагались триматися осторонь. Так тривало кілька хвилин, доки жінка не вибігла з приміщення.
МИ зачекали декілька секунд, щоб пересвідчитися, що вона не повернеться більше і глянули під стілець, на якому завжди сиділа Оксанка.
Знову хліб! Невже справді..?
Ми завернули підклад у серветочку і обережно понесли його до завідувачки.
Це була мила з вигляду жіночка, яка уважно нас вислухала і відреагувала на таку історію доволі спокійно. Її наче нічого й не здивувало.
– Молодці. Ви все правильно зробили. Ану покажіть, що там у вас?
Ми показали їй хлібину. Жінка захитала головою. Тоді попросила кинути знахідку на металевий піднос. Ми слухняно робили все, що нам казала завідувачка. А тоді просто спостерігали за тим, як жінка, бурмочучи щось собі під носа, підпалила шматок чорного хліба.
Той і справді спалахнув, немов бензином облитий.
Опісля жінка закопала попіл позаду будівлі, а нам сказала, що найгірше позаду і тепер у нас все буде добре.
Не знаю чи це вона мала рацію, чи ми так щиро в таке повірили, але спалося тієї ночі нам справді спокійно.
Зранку ми прийшли на свої робочі місця. Чекали групу на кухні, але всі чомусь спізнювалося. Минуло аж 20 хвилин, перш ніж діти за дверима почулися голоси дітей.
Ми чекали побачити суворе обличчя Олени Вікторівни, як раптом до кухні зайшла наша напарниця Олена.
– Добрий ранок, дівчата! А він таки добрий!
Так ми дізналися, що у виховательки вчора ввечері трапився серцевий напад. З того часу про неї ми більше ніколи нічого не чули, наче такої жінки ніколи й не існувало.
Тепер я навіть не знаю чи справді це була якась магія, чи ми просто дуже сильно хотіли в це вірити.
Чи доводилося Вам спостерігати дивні збіги у своєму житті?
