Ми з чоловіком завжди мріяли про велику та дружню сім’ю. Хотіли народити дітей, виховати їх хорошими та добрими людьми, дати їм усе найкраще, хоча в ті часи, коли вони народилися, це зробити було зовсім непросто. Наші син та донька не мали ні в чому потреби. Ми важко працювали для того, аби стати для них хорошими батьками, але не очікували від них нічого натомість. Вони – наші діти, і наш обов’язок оберігати, захищати та турбуватися про них. Яке же інакше?!
Я та чоловік прагнули, аби мрії дітей ставали реальністю з нашою підтримкою і допомогою. Наша донька дуже хотіла стати медиком, тому ми назбирали грошей на усіх необхідних репетиторів, а потім ще й сплачували навчання в медичному університеті. Усім відомо, що таке задоволення – не з дешевих.
Син обрав для себе професію юриста. Не міг дочекатися того моменту, коли почне навчатися улюбленої справи. Та тут він зустрівся з першими перешкодами на шляху до власної мети: для навчання потрібно було переїхати до іншого міста. Але й тут ми з батьком підтримали сина, допомогли йому влаштуватися, обжитися на новому місці. Шкода було, що йому постійно доводиться їздити громадським транспортом і жити на 2 домівки, то ми й вирішили купити йому автомобіль. Не іномарка із салону, але грошей така покупка вимагала немало. Син на радощах перший період усюди нас підвозив, куди б ми не схотіли.
Минув час, і наші діти, як пташенята, вилетіли з сімейного гнізда і створили свої сім’ї. Ми з чоловіком були щасливими з цього приводу, бо невістка вже подарувала нам онука, а донька була вагітною другим онучком. Більшої радості ми, як батьки, уявити собі й не могли.
Та зовсім скоро моє щастя вкрала гірка втрата – помер мій чоловік, який став за роки спільного життя для мене найкращою людиною на світі. Його доброта завжди змушувала мене зберігати віру в себе та в інших людей. І тут я залишилася із життям сам на сам. Ніяк не могла до цього звикнути, сумувала за ним, плакала. Вся моя журба знайшла відображення на моєму обличчі. За цей рік я наче постаріла на декілька років. Але заради дітей та онуків я намагалася жити далі, бо знала, що я їм потрібна.
Та не все так сталося, як гадалося. Напередодні Нового року діти попередили мене про те, що не приїдуть на святкування, але 1 січня на мене чекав сюрприз. От тільки приємним його не назвеш. Поки я накривала на стіл, для того аби пригостити своїх дітей та їхніх половинок, вони намагалися підготувати мене до серйозної розмови. Я й гадки не мала, про що піде мова. Виявляється, діти хвилюються про те, що не матимуть можливості доглядати за мною, коли мені важко буде робити це самотужки. Тож вони знайшли “чудовий” варіант розв’язання цієї проблеми: мою чотирикімнатну квартиру необхідно продати, а гроші порівну розділити між сином та донькою. Вони почали скаржитися на те, що їхні сім’ї живуть на орендованих квартирах, і зовсім скоро для всіх просто забракне місця. Я з усіх сил намагалася зрозуміти їхню думку, щиро хотіла їм допомогти з їхніми проблемами, але мене цікавило лише одне питання:
– А що буде зі мною? Де я житиму? – спитала я.
Діти зніяковіло відповіли:
– Ми підшукали для тебе чудовий будинок для догляду за літніми людьми. Тобі там буде добре і комфортно, а ми будемо навідуватися до тебе по черзі щотижня.
Моє серце на мить зупинилося, бо я не очікувала такої зради від власних дітей, заради яких я була готова на все. Зібравши усю волю в кулак, я вигнала їх з власного дому і сказала, що більше не хочу їх бачити. Залишившись наодинці з власними думками, деякі з них не давали мені спокою: “Як же я буду жити сама? Хто догляне за мною, коли я цього так потребуватиму? Хіба ж я заслужила на таке життя?!”
Що б ви порадили головній героїні історії?
Чи погодилися б ви на пропозицію дітей, бувши на місці жінки?
