– Ну що, ти поїдеш на вихідних у село? – спитала обережно Дарина свого брата.
– Ні! Діла мені більше немає! Та і що там робити?
– Треба час від часу доглядати будинок, інакше він розвалиться.
– Ти ж знаєш, що він мені не потрібен.
– У мене теж немає часу. Може тоді продамо його?
– Продавай! – байдуже відповів брат Сергій.
– Я просто хочу знати, що ти не проти продажу. Щоб потім не було ніяких претензій.
– Роби що хочеш! – у слухавці почулися гудки.
Дарина видихнула та засмутилась. Знову не вдалося поговорити так, як вона хотіла. Адже вона думала, що їхнім будинком займеться брат. Вони обоє успадкували його після смерті матері. І вся та тяганина триває вже пів року.
Пів року у будинку, де вони провели дитинство нікого не було.
– Треба поїхати туди, – промовила Дарина.
– Звичайно треба! – підтримав її чоловік Денис. – Тільки уяви, ми б могли його підремонтувати. Коли тепло – можемо туди їздити відпочивати. Я б на риболовлю ходив, а ти б робила на обід млинці, як колись твоя мама. Вони такі смачні були…
– Але ж це дорого коштуватиме, та й часу у нас немає, щоб щоразу туди їздити. Я думала продати його і поділити гроші з братом. Хоча не хочеться, ми провели там таке гарне дитинство…
– Ну все, збирайся! – обійняв її Денис та пішов заводити машину.
Через годину Дарина знову ввійшла у такі старі та знайомі двері. Шар пилу та вогкий запах нагадували факт, що тут більше ніхто не живе. У задній кімнаті на столі лежала коробочка обмотана червоною стрічкою. Раніше дочка не помітила її, адже після похорону вона була хіба що на кухні.
Розгорнувши коробку жінка ахнула. Зверху на ній був лист з акуратним почерком мами та слова, що довели її до сліз.
Доню та сину. Я пишу цей лист, щоб після моєї смерті ви знали, що робити. Не сваріться через будинок і не продавайте його, будь ласка. Його з вашим батьком ми отримали безплатно за роботу. Але ще багато вклали, щоб він став затишнішим. Краще віддайте його тим, хто потребує. Бо продати за великі гроші його і так не вдасться.
Ще я завела два рахунки для вас. На карточках по 100000 гривень. А внизу коробки гроші для мого похорону. Сподіваюся, що не завдам вам великих клопотів. Будьте мудрими.
Ще у коробці були листи. Для дочки та сина окремо. Відкривши кілька Дарина зрозуміла, що матері було дуже важко останнім часом. Вона хотіла нашої допомоги та не відправляла їх. А коли ми просили її переїхати до когось з нас, то та відмовляла, бо мусила город викопати чи у будинку порядки навести.
– Слухай, з того сараю може вийти непоганий гараж! – сумні думки дружини перебив радісний Денис.
– Справді?
– Так! Тут гарно. Не знаю, чому ви хочете його продавати…
– Мама хотіла, щоб ми віддали його тому, хто його потребує. Я навіть не здогадувалась, що всі свої біди та негаразди вона переживала разом з сусідкою – тіткою Орисею. Не знала, що вона доглядала маму, коли тій було зовсім зле.
– Виходить вона це приховувала від вас?
– Можливо не хотіла ставати тягарем. Давай їй будинок віддамо? От тільки треба брата спитати.
– Я думаю, що він погодиться.
За певний час Дарина з чоловіком пішли у сусідній будинок до тітки Орисі. Її дім виглядав зовсім кепсько. Старенька зустріла їх теплими обіймами, розпитала, як у них справи та пригостила чаєм з пиріжками.
– Я так не зможу! – говорила до чоловіка Дарина. – Поглянь у яких умовах вони живе. Заберімо її до себе? Вона все ж таки гляділа мою маму…
– Давай! У нас якраз є вільна кімната.
За мить сусідку переконували поїхати жити до міста. Там і лікарня поруч і всі зручності. Довго вагаючись вона таки погодилась та пішла збирати свої речі.
Брат коли почув цю історію не стримав сліз.
– Знаєш, я таки не хотів продавати наш будинок. А після листів мами нам потрібно зробити так, як вона хотіла. Треба віддати його тим, хто потребує.
– Я знаю кому! У селі є бідна пара, в них двоє дітей. Може віддамо їм?
– Звичайно! І чим скоріше, тим краще. Давай на вихідних поїдемо і наведемо там порядок. Щоб вони могли заїхати.
Отак одне добре серце допомогло цілій родині. А як би ви вчинили на місці Дарини?
Фото з відкритих джерел
