У мого чоловіка була сестра. Життя її якось не склалося. Чоловік покинув з малою дитиною на руках, донька виросла справжньою гулякою виросла. 12 років тому привела матері дитину в подолі.
І що ви думаєте? Тільки народила – втекла до іншого міста з якимось багатим женихом, про донечку рідну навіть не згадала жодного разу.
Тепер от Ірина померла. Поїхав мій Петро ховати сестру. Я хотіла поїхати з ним, підтримати його в таку важку хвилину, але здоров’я підвело в останній момент.
Того ж вечора чоловік повернувся. Тільки не один…
– Знайомся, Іванко, це наша онучка Оксана.
– Дуже приємно, – крізь зуби процідила я, – проходь, Оксано, на кухню. Вечеряти будемо.
Поки дівчинка за обидві щоки наминала картоплю з котлетками, я покликала Петра на серйозну розмову.
– Ти що здурів? Яка вона нам онучка?
– Іванко, вона ж онука моєї рідної сестри! Дитина геть сама на білому світі залишилася. Не кидати ж її було напризволяще.
– Та як сама? А матір її?
– Та яка вона матір? Анна геть здуріла. Навіть на похороні не з’явилася. Треба Оксані допомогти. У тебе ж добре серце, ну Іванцю, – впрошував мене чоловік.
Я махнула рукою, вийшла з кімнати і поглянула на кумедне дівчисько з двома довгими косами.
– Ну, добре. Побачимо, що з того буде.
Ми дуже щасливо жили цілий рік аж до моменту, коли не стало мого Петрика.
Мені було дуже важко змиритися із цією втратою. Ще й дівчинка на моїй опіці залишилися. Приїхали діти з онуками на похорон батька і сіли зі мною до серйозної розмови:
– Мамо, навіщо тобі та дитина? Вона ж геть чужа. У тебе он своїх 5 онуків. Треба про їхнє майбутнє думати, піклуватися.
– Та вона ж сама-одна на тому світі! Я не можу її покинути. Батькові вашому обіцяла, що до своєї смерті дбатиму про неї. Я впораюся.
Не знала я, що за кілька місяців мене звалить з ніг підступна хвороба. Було важко навіть пересуватися. Гадки не мала, як жити далі. Знала, якщо звернуся по допомогу до дітей, вони відправлять Оксанку до дитбудинку, тому довгий час приховувала від них недугу.
Хто б міг подумати, що найбільшою опорою і підтримкою в час випробувань для мене стане чужа онука!
Дівчинка усе вміла робити: і приготувати, і прибрати, і вчилася добре. Більше того, за мною доглядала, як справжній професіонал!
– Оксаночко, звідки ж ти усе це вмієш?
– Мене бабуся навчила. Ну, та – перша бабуся… Ти ж теж моя бабуся?
Я усміхнулася, кивнула головою. З того моменту більше ніколи не називала її чужою.
За кілька місяців довелося дітям таки зізнатися в тому, що я майже не пересуваюся самостійно. Вони одразу ж приїхали. Я зізналася їм чесно, що живу тільки тому, що мені дуже допомагає Оксана, тому я збираюся переписати на неї квартиру.
Діти були трохи обурені:
– Мамо, ну що ти таке кажеш!? А як же твої рідні онуки?
– Вони не поспішають мені допомагати, хоч надворі літо, а у них канікули.
Варто мені було сказати про квартиру, як мої внучатка наступного ж ранку з’явилися на порозі тут-як-тут.
Довелося Оксанці ночувати в сусідів, бо малі заполонили собою увесь простір. Щоправда ненадовго…
Принести води старій людині вночі, завести до туалету, зварити кашу – ці та інші завдання виявилися не по плечу розбещеним підліткам.
Втекли до батьків за кілька днів. Я тому тільки зраділа. Оксанка ж до мене одразу повернулася.
Після такої пригоди я вже точно знала – моя квартира належатиме “чужій” онучці.
Зателефонувала нотаріусу і все вирішила.
Посадила дівчинку перед собою і сказала:
– Онучечко, ось документи на квартиру. Тепер ти маєш прихисток. Можеш не хвилюватися про своє майбутнє…
– Навіщо? Я ж тобі геть чужа? – здивовано питала Оксанка.
– Ні, ти для мене найрідніша.
Як гадаєте, чи правильно вирішила Іванна?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
