Нещодавно мені виповнилося 29 років. І вже два роки я одружена зі своїм Ігорем. Це пристойний вік, тому до одруження я нажила власну квартиру, мала непогану роботу, машину та хороше фінансове забезпечення. Як натрапила на свого чоловіка? Він був молодшим братом моєї колеги. І зараз буде інформація, яку не всі сприймають нормально.. Чомусь.. Ігор молодший за мене. Всього на три роки, але декого це тривожить настільки, ніби там різниця в ціле десятиліття.
Зрештою, мені це ніяк не заважає. Живу я не з тими людьми, а з Ігорем. У наших стосунках усе гаразд і це головне.
Він, до речі, не тутешній. Разом із сестрою переїхав до нашого міста нещодавно. Влаштовувалися обоє дуже довго та важко. Марія хутенько заміж вискочила, щоб мати дах над головою. Зараз живе у свекрухи. Народила дитятко, але в декрет так і не виходила. З онуком сидить бабуся, а молодята заробляють на власну квартиру. Мій же Ігор досі орендував кімнату. Зараз господарює в моєму домі.
Знала я про молодшу сестру мого чоловіка та про його маму. Чула, що живуть вони далеко звідси, тому ніколи їх не бачила і навіть не сподівалася на зустріч. Тільки по телефону з ними розмовляла і то не так часто.
Втім, якось матір мого чоловіка раптом захотіла побачити невістку наживо. Заявила, що скоро приїде в гості. Вітчим Ігоря залишився вдома, а Валерія Олександрівна разом із молодшою донею вирушила до нас.
– Я у вас залишуся. Якщо дозволите. – мовила Валерія Олександрівна, коли дзвонила до нас перед від’їздом.
Я тоді сильно здивувалася. Могла б і в Марії залишитися, але горить їй саме до нас.
– Ну ви ж з Ігорем живете самі. А Марійка і чоловіка має, і свекруху і навіть дитинку. Куди там ще нас двом.
І справді, жінка мала рацію. Для гостей у домі Марії місця не було. Ну що ж, я погодилась.
У нас якраз дві кімнати. Якось зживемося. І так всього на декілька днів.
Ясна річ, що до приїзду гостей я готувалася. Як справжня господиня наробила котлет, зварила суп і картоплю, м’ясо посмажила, салати зробила, торт спекла.
Дорогою додому свекруха мене все розпитувала, що я для них приготувала. Я посміхнулася й перелічила все добро, яке вже чекало їх на столі у моїй квартирі.
Сестра Ігоря тільки скривилася і сказала, що такого їсти не буде.
Свекруха сплеснула в долоні і одразу до сина:
– Ми заїдемо в магазин і пельмені купимо. Добре? А вдома зваримо. Що ж сестру голодною залишиш?
Ігор знітився, глянувши на мене. Але перечити матері не став. Ми таки заїхали в магазин і купили ті горе-пельмені.
На диво, під час застілля гості змели саме мою їжу. Ніхто не кривився, не вертів носом. Тарілки залишилися пусті. А ось до пельменів ніхто навіть не підходив. І для чого був той цирк?
– А тепер погуляємо.– запропонувала Валерія Олександрівна. – А завтра ви Марію з дитиною і чоловіком покличете? А то я й доню побачити хочу.
– А чому б до них не сходити?- запропонувала я.
– Та куди там до них. Ми люди прості. Хто знає, що там за свати. А так краще посидимо по-сімейному.
Я обурилася, але нікому нічого не сказала. Дивно, Марія завжди тільки добре відгукувалася про свою свекруху, то чому б не запросити рідну матір буди. Для чого з моєї квартири прохідний двір робити?
Доки я думала, ігор набрав Марію і домовився, що завтра вона з чоловіком та дитиною прийде до нас.
– Я хочу їсти. Пішли в кафе, – заявила молодша сестра Ігоря, коли ми тільки вийшли з дому.
Дитині ніхто перечити не став.
Ми такий зайшли в найближче кафе. Кожен старався замовити щось мізерне, зате свекруха та її донька розкошували. Знали, що платити за все доведеться синові. Я замовила тільки каву. А потім виявилося, що гості й половини із замовленого не подужали з’їсти. Ось так гроші на вітер.
Нарешті настав інший день. Ми чекали на Марію із сім’єю. Мені знову довелося пів ночі провести за плитою, але нехай. Ще трохи потерплю і все. Матиму спокій. Раптом погляд ковзнув пельменями, які ми купили дорогою з вокзалу. Ніхто їх їсти навіть не збирався.
Ще через день гості нарешті виїжджали з моєї квартири. Дивлюся, ніби й речі зібрані, і дитина готова до від’їзду, і Ігор авто пішов заводити. Тільки свекруха моя кола квартирою намотує.
– Ти нам пакет дай. Який тобі не жаль. Там пельмені залишилися, ковбаса, солодке. Вам і так не треба, а я заберу. Не пропадати ж добру.
Я тільки спохмурніла, дала свекрусі пакет і пішла на роботу так і не попрощавшись.
Не встигла дістатися до офісу, як почула дзвінок мобільного.
– Ми ще заморожені котлети забрали. Добре? І духи. Ті, що на тумбочці. Ти там жалілася, що запах тобі не підходить, а моїй доні сподобався. А ще кросівки… Ти казала, що напевно не будеш їх носити. А нам знадобляться.
Я похитала головою. Тепер зрозуміло, чому до Марії жінка ні ногою. Там її не чекають навіть. А в мене…? А в мене є повно “непотрібних” речей.
– Вибач. Мені соромно за них. – почервоніла Марія, коли я їй пожалілася на свекруху.
– Я й гадки не маю, чому вони так роблять. Вітчим нормально заробляє. Вони не живуть у бідноті. Але так із самого дитинства було. Тому ми з Ігорем і втекли звідти. Соромно в люди виводити таку матір. Бачу вона й досі збирає все, що не так лежить. Тому я її до себе і не кликала. Не дуже їй там раді. Тому вибач, що все так склалося.
Я поговорила про це ще й з чоловіком. Зійшлися на думці що наступні вихідні його мама разом із сестрою проведуть у готелі. Ми оплатимо. Так навіть дешевше вийде, аніж сума того, що вони зможуть у нас винести. А, і в кафе цього разу вони підуть самі. Ось так.
А як до нахабних гостей ставитеся Ви?
Як таких можна провчити?
