Тимофій прокинувся від того, що хтось настирливо дзвонив у його двері. Поруч заворушилася сонна дружина.
– Не турбуйся, сонце. Я сам відчиню. – промовив чоловік, піднімаючись з ліжка.
– І кому ж це там не спиться? Іду, я! Іду! – кричав він незнайомцеві за дверима.
По той бік була тітка Марія. У руках вона тримала величезну сумку, розгублено поглядаючи на Тимофія. Але гостя була не сама. А зі своїм чоловіком. Дядьком Олексієм.
– Племіннику. Не бачу радості на обличчі. Ми так давно не бачилися. Ану обійми тітку. – жінка кинулася в обійми власника будинку.
– От і все. Не буде більше спокою. – промайнуло в голові Тимофія.
Надалі і знову почався цілий вир турбот. А почався він ще тієї ночі. Марія не хотіла спати на дивані у вітальні.
– Це ж так незручно. Ще б мені розкладачку поклали.
Дружина Тимофія була шокована. До неї ніяк не доходило, що ж відбувається. Навіть пів ночі не минуло з їхнього приїзду, а про спокій уже можна було тільки мріяти. Тільки під ранок усі нарешті заспокоїлися, дійшовши спільної згоди.
Тимофій з дружиною ліг на дивані у вітальні, а тітці з дядьком виділили цілу спальню.
– Вони надовго? Не казали?
– Не знаю. А ти щось чула? Також ні… Тоді ввечері сам запитаю.
– Тимофію, приїжджай з роботи швидше. Я сама з ними не витримаю.
Ввечері всі зібралися за пишним столом.
– Заходь, племіннику. Зараз відсвяткуємо зустріч.- мовила тітка.
– Я так чекала тебе, – зраділа дружила, а тоді додала,- ..ми так чекали тебе.
Нарешті всі розсілися.
– А ви до нас на скільки?
– А що таке? Ми не вчасно? Чи ви нам не раді? Ти подивись, Олексію, ми вже нікому не потрібні.
– Та ну вас. Що таке говорите? Ми просто запитали. А ви собі гостюйте, скільки потрібно.
– Знаєш, Тимофію… Ми ж до вас назавжди. Дім свій довелося продати. А більше нам податися нікуди. Ви ж нас не виженете. Без даху над головою не залишите. Правда?
Тітка ледь не заплакала.
Тимофій аж виделку впустив від несподіванки, а його дружина вибігла з кухні від гріха подалі.
За столом запанувала мертва тиша. Тільки дядько дожовував гостинець, акуратно кладучи до рота наступний шматочок.
– А що таке? Чого ти мовчиш, чоловіче? Скажи щось. – штовхнула його Марія.
– Я з усім згоден.
– І так все життя. Усе вирішую я, а він тільки погоджується.
– А ти племіннику? Не проти?
– Та ні…Живіть собі, скільки хочете. – ніяково відповів Тимофій.
Жінка за дверима важко видихнула. За дверима схлипнула.
Далі всі продовжили трапезу.
Доївши останній шматок, тітка нарешті відволіклася від тарілки і мовила:
– Так наїлася. А де ж твоя дружина? Чого втекла? Я пожартувала. Ми до вас на три дні приїхали. А вона так злякалася. А ось ти молодець! Бачила я, що й тобі незручно стало, але не вигнав нас. Дуже тобі дякуємо. Приємно, що ти не забуваєш рідних. Коли нас не стане, то дім тобі залишимо. Ти ж єдиний і, як бачимо, гідний спадкоємець.
Тимофію аж від серця відлягло.
– Не кажіть такого. Я житло маю, а ви живіть ще багато років.
Через кілька днів пара проводжала гостей додому. За цей час дружина Тимофія так намучилася з тіткою. Останній все завжди було не так: то суп не такий, то котлети сирі, то одяг не так випрала, то пил не витерла. Кара Божа, чесне слово.
А як двері за ріднею зачинилися, то дівчина ледь не стрибала від щастя.
– Сподіваюся, більше вони до нас не приїдуть.
– Я б з висновками не поспішав. Бо помітив, що тітці у нас дуже сподобалося.
Наступного ранку знову пролунав настирливий дзвінок.
Тимофій зірвався з ліжка.
– Що, знову?
– Хто це? Що сталося?
Втім, цього разу це був просто будильник.
Молодята видихнули з полегшенням. Гостей не буде. Це просто звичайний робочий день.
А як на непроханих гостей реагуєте Ви?
Чи втішилися б Ви подібним новинам?
