Я відчинила двері своїм ключем і одразу помітила чужі чоловічі кросівки. Великі, брудні, під тумбою. А на вішалці – чоловіча куртка. Не мого сина.
Я поставила сумку на підлогу, а в руках ще тримала пакет з італійськими солодощами для внука. У квартирі пахло чужим одеколоном і смаженою картоплею.
З кухні вийшла Іра і аж зблідла.
— Ви?.. Чого без дзвінка?
Я тільки на ті кросівки дивилась:
– А це хто?
Тут з кімнати вийшов чоловік. У футболці, в домашніх штанях – наче він тут господар.
Я 5 років була в Італії. Доглядала стару жінку, підписала контракт без виїзду. Гроші висилала додому. На дитину, на продукти, на комуналку. Думала, повернусь і обійму внука. А зайшла — і бачу це.
Мій син Нестор загинув кілька місяців перед народженням малюка. Сказати, що це був удар для всієї родини – нічого не сказати. Моє горе хіба відчує та мати, яка поховала єдину дитину. Це така дірка в серці, що не дає спокою ні вдень, ні вночі. Невістці я дозволила залишитись в моїй квартирі, куди ж я її мала з дитиною випхати. Ще й виплату їм не дали, пояснили, що обставини загибелі Нестора дивні, триває слідство. Навіть тіла ми не бачили.
А тепер мій внук вибіг з кімнати, глянув на того чоловіка і каже:
— Тату, а хто прийшов?
У мене пакет з рук упав. Цукерки покотились по підлозі. Іра кинулась збирати.
— Мамо, я все поясню.
— Не називай мене зараз мамою, — кажу.
Я зайшла в зал і ще гірше стало. На стіні нові полиці, дитячі малюнки, а фотографій мого Нестора нема жодної. Навіть тієї, що стояла коло телевізора, нема.
— Давно він тут живе? — питаю.
Іра мовчить.
— Давно?!
— Майже 3 роки, — тихо каже.
Я сіла на табуретку на кухні, бо ноги вже геть не тримали. Здавалося, що це просто дурний сон, який от-от закінчиться. Навіть вщипнула себе за руку, аби прокинути. Тільки в моїй квартирі вже давно живе чужий мужик, а я про це дізнаюсь остання.
Той чоловік нарешті відкрив рота:
— Я малого люблю. І Іру теж. Ми сім’я.
Я на нього так подивилась, що він замовк.
— Сім’я? У квартирі мого сина? Добре влаштувався.
Іра заплакала.
— Я не хотіла вам казати по телефону. Боялась.
— А жити з ним не боялась?
— Я сама не справлялась. Він допомагав. І з дитиною, і з грошима.
— А мене спитати? Ключі в кого? Документи на квартиру на кому?
Вона мовчала. Адже квартира моя і я пустила їх сюди після смерті Нестора, щоб дитина мала дах над головою. Не для цього.
Увечері подзвонила моя подруга, та сама, що колись вмовила мене їхати на заробітки:
— Не рубай з плеча. Дівчина молода. Їй теж жити треба.
Я сказала:
— Жити — так. Але не ховати чужого мужика в моїй хаті. І поклала слухавку.
Найгірше було не це. Найгірше було, коли внук потягнув того чоловіка за руку і каже:
— Тату, почитай мені.
Я стояла в коридорі й слухала. А в шафі, на верхній полиці, лежала коробка з речами Нестора. Я дістала її. Годинник, документи, старий светр. Все запхане подалі.
Я винесла коробку в кімнату і поставила на стіл.
— Якщо ти вже все прибрала, то я ні.
Іра знову в сльози.
— Я не забула Нестора.
— Та невже? Жодного фото Нестора. Дитина іншого татом кличе. А в коридорі чужі кросівки.
Вона почала просити:
— Дозволь нам лишитись. Він добрий. Він малого любить. Я його кохаю.
Я сказала прямо:
— Ти можеш лишитись тут тільки з дитиною. Без нього.
Той чоловік одразу напружився.
— А я куди?
— Мене це не цікавить, — кажу. — Збирай свою куртку, бритву і шкарпетки. І на вихід.
Іра стала між нами.
— Я не можу так.
— Можеш. Або ти з сином тут, або йдеш з ним. Сьогодні!
Він мовчки пішов у коридор, взяв куртку, взувся. Іра стояла біля дверей біла, як стіна. Внук нічого не розумів, тримав у руках машинку.
Я поклала ключі на тумбу і сказала:
— До ранку вирішиш. Або тут живеш ти з дитиною. Або завтра віддаєш мені ключі і звільняєш квартиру.
І пішла ночувати до сестри. Пакет з цукерками так і лишився розірваний у коридорі.
