Двері під’їзду дзенькнули так різко, ніби хтось вдарив по металу. Раїса втиснула плечем стулку й зайшла, тягнучи за руки двох малих, а третя — найменша — волочилася за нею, чіпляючись за поділ куртки. Пакет із магазину в Раїси ледь не розірвався — з нього визирала пачка печива й якась пластмасова машинка.
Я саме виходила по хліб, ключі ще не встигла сховати в сумку.
— Ну що, твоя невістка ще не надумала? — кинула вона мені, не зупиняючись, тільки очима ковзнула.
— Та ні… Кажуть: війна, кредити… Вони ж трійку в новобудові взяли.
Раїса усміхнулась так, ніби підрізала ножем нитку. — Радій, поки у вас тиша. Я вже сто разів себе вкусила, що стала бабою.
Старший хлопчик смикнув її за рукав: — Ба, купи ще ту шоколадку!
Раїса різко перехопила його зап’ясток. — Досить. Пішли.
Мені ніби протягом у груди вдарило. Вона сказала це вголос. При дітях. Та й так, наче… як про чужих.
Наступного дня в двері тихенько постукали. Я тільки встигла витерти руки об фартух — Раїса вже стояла на порозі з коробкою торта, з якої пахло ваніллю, і з таким обличчям, ніби торт — то не свято, а доказ, що вона ще тримається.
— Заходь на чай, — сказала вона сама собі, протискаючись у коридор. — Господи… нарешті поїхали.
— Хто поїхав? — не одразу зрозуміла я. Раїса поставила торт на стіл так, що чайні ложечки дзенькнули. — Та хто… Оті. Онуки.
Вона сіла, не знімаючи домашніх капців, і притулила пальці до скроні, ніби намацувала там кнопку «вимкнути».
— Раю… Це ж діти. Чого ти так?
Вона підняла на мене очі — сухі, без сліз, але такі втомлені, що я мимоволі опустила погляд.
— Бо інших слів уже не лишилось. Я ж через жалість погодилась. Через ту кляту жалість…
Вона відрізала собі шматок торта, але виделка так і зависла в повітрі.
— Степан торік квартиру взяв. Нова, гарна, стіни ще пахли штукатуркою. Не вистачило — взяли два кредити. Машину продав. А тепер він як тінь: вдень робота, вночі — охорона на заводі. Приходить — очі червоні, руки трясуться, — Раїса хмикнула. — «Мамо, ти ж розумієш…»
Вона вимовила «мамо» чужим голосом — наче повторювала.
— Світлана теж не сидить. Вона ж із третього декрету й не досиділа — манікюр, клієнтки, запис, гель-лаки… У неї телефон вічно пищить, ніби вулики в кімнаті. А діти… — Раїса змахнула крихту зі столу. — Павлик шість. Ангеліна чотири. Емілії два з половиною. Погодки. Садок? Місць нема. Кажуть: «Або чекайте, або…» — і пальцями труть, ти ж знаєш.
Я мовчала. Чайник засвистів — різко, як сигнал тривоги. Я вимкнула газ, розлила чай, поставила перед нею чашку. Вона не подякувала — просто накрила чашку долонею, гріючи пальці.
— То ти їх щодня береш?
— А як інакше? — вона знизала плечима. — Зранку я в них. Світлана на роботу — і мені: «Мамо, посиди». Посидь… — Раїса коротко усміхнулась. — До обіду в мене дві. Потім — до школи за Павликом. А далі починається…
Вона зробила паузу й раптом, без попередження, різко стукнула виделкою по блюдцю. Не сильно — просто так, щоб звук поставив крапку.
— Вони не «граються». Вони валять хату. Павлик — як пружина. То на диван, то під стіл, то сестру штовхнув — «вона перша». Ангеліна кричить так, що сусіди, мабуть, думають, що я її ріжу. Емілія лякається й реве, аж синіє. А я між ними — як мішень.
Вона встала, підійшла до шафи й витягла з полички маленьку пляшечку.
— Оце бачиш? — показала мені валер’янку. — Я її не пила років десять. А тепер — капаю. Бо серце… — вона не договорила, просто закрутила кришку з таким зусиллям, ніби це була не пляшечка, а чиясь впертість.
— А Степан? Він що каже? Раїса повернулась до столу і сіла так, ніби присіла на край прірви.
— Каже: «Ми не мільйонери». Каже: «Ти ж бабуся». І ще: «Мамо, ну ти ж удома». Удома… — вона криво повела губами. — У мене, виходить, «удома» — це дитсадок без зарплати.
Я хотіла щось сказати — підтримати, заспокоїти — і не знайшла слів, щоб не звучати порожньо. Раїса випередила:
— І найсмішніше — витрати. Я ж пенсіонерка. Добре, що квартиру здаю. Але ж ти розумієш — то не мішки грошей. А вони… — вона доторкнулась пальцем до торта, ніби зважувала крихту. — Вони звикли, що баба — то банкомат і магазин одночасно.
— Вони просять?
— Просять? — Раїса аж плечима сіпнула. — Вони вимагають.
І ніби на підтвердження — за вікном десь унизу хтось закричав дитячим голосом, і я мимоволі здригнулась. Раїса навіть не моргнула, тільки глянула на вікно, як на ворога, що чатував під під’їздом.
— Йдемо ми якось у магазин, — продовжила вона. — Я беру макарони, яйця, хліб. А Павлик: «Я хочу роботів». Ангеліна: «Я хочу солодку вату». Я кажу: «Ні». І тут почалося… Павлик лягає на підлогу. Лежить! Ногами стукає. Ангеліна пищить — ніби її душать. Емілія хапає з полиці щось і кидає. Продавчиня дивиться на мене так, ніби я вивела трьох диких кошенят і не тримаю на поводку.
Вона коротко засміялась, але сміх обірвався, як нитка.
— Я вийшла з тим пакетом і відчула, що руки в мене трусяться. Не від злості — від того, що мені соромно. Соромно, що я не справляюсь. І ще соромніше, що я тоді… купила. Бо щоб замовкли.
Я глянула на торт — на ідеально рівний крем, на акуратні боки — і зрозуміла, що цей торт теж, мабуть, «щоб замовкли». Тільки тепер вона купила його для себе. І для мене. Щоб хоч тут було тихо.
— Ти Світлані казала? — спитала я. Раїса не відповіла одразу. Вона повільно поставила чашку на стіл, так обережно, ніби боялась розбудити когось.
— Казала. Не раз.
— І що вона?
— Вона мені каже: «Це ти їх розпустила». — Раїса підняла дві брови. — Уявляєш? Вони в мене з ранку до вечора, а я «розпустила». А вчора взагалі подзвонила з претензіями…
Раїса взяла телефон зі стола, показала екран. Там висвічувалось «Світлана» й кілька пропущених.
— Павлик пісню на музику не вивчив. Учитель зробив зауваження. І, значить, винна я. Бо не «змушую». Вона поклала телефон назад так, ніби це була гаряча цеглина.
— А гроші… хай би по 100 гривень давали, хоч щось… — тихо сказала я. Раїса повернула голову, і в її погляді щось клацнуло.
— Я сказала це Степанові. Знаєш, що він відповів? — вона не чекала. — «Мамо, ти ж бачиш, у нас кредити. Потерпи. Ти ж для сім’ї».
Вона промовила «для сім’ї» і раптом різко підвелася. Підійшла до вікна, притиснула долоню до підвіконня. На вулиці хтось гримнув дверима машини. Раїса стояла рівно, спина кам’яна.
— Я їм вечерю варю, — сказала вона вже в скло. — Щоб прийшли й поїли, як люди. А вони приходять, кидають ключі, телефон у руках… «Мамо, ти не бачила наші зарядки?» — «Мамо, де носки?» — «Мамо, а що в нас є?» Вона обернулась різко. — А я хто? Я їм хто? Няня. Кухар. Прибиральниця. І ще винна, якщо в Павлика «пісня не та».
Я не знала, куди подіти очі. На столі лежав ніж для торта — чистий, блискучий. Раїса помітила його, взяла й почала різати торт на тонкі рівні шматки, хоч нас було двоє.
— Ти ж можеш сказати «ні», — обережно кинула я. Раїса не підвела голови.
— Можу. — Вона посунула мені тарілку. — Тільки тоді Степан буде стояти вночі на охороні й думати, що мати його кинула. А Світлана буде всім розказувати, яка я… — вона зупинилась. — Та яка завгодно.
Вона підсунула собі тарілку, взяла шматок і відкусила. Жувала повільно, без смаку.
— І що ти зробиш? — спитала я. Раїса витерла губи серветкою. Рівно. Акуратно. Як людина, що вже прийняла рішення, просто ще не оголосила його вголос.
— Я сказала собі так: хай закриють останній платіж. От закриють — і все. Ніяких «мамо, посиди». Ніяких «на годинку». Ніяких «ти ж бабуся». — Вона подивилась на мене. — Я навіть двері не відчиню. Хоч хай стукають.
У коридорі раптом дзенькнув дзвінок — коротко, настирливо. Ми обидві завмерли. Раїса не рухалась перша. Я теж.
Дзвінок повторився — довший.
Раїса повільно встала, пішла до дверей. Кроки — рівні, без метушні. Я чула, як вона вдихає і видихає, ніби рахувала до трьох.
За дверима дитячий голос прорізав тишу:
— Ба! Це ми! Мама сказала, ти нас забереш!
Раїса не відповіла. Не зойкнула, не вилаялась. Просто зняла з ключа маленький металевий брелок, поклала його на тумбочку й накрила зверху долонею — ніби притиснула.
Потім повернулась до мене, взяла зі стола тарілку з тортом і так само повільно понесла на кухню.
Дзвінок дзвенів ще раз, ще… А вона поставила тарілку в мийку, відкрила кран і довго тримала руки під водою, поки за дверима стихло й залишився тільки глухий шурхіт кроків сходами вниз.
Коли вода нарешті перестала шуміти, Раїса витерла руки рушником і тихо зачинила кухонні двері.
