Я вже застібала Ірі сережку, коли на кухні дзенькнув телефон і екран засвітився ім’ям: **ЛЄНА**. Іра стояла перед дзеркалом, піднявши волосся на потилиці, — тонка шия, легке тремтіння в пальцях. Я встигла тільки подумати: *“Нехай цей день буде тихим”*, як у слухавці рвонулося:
— Ви серйозно?! Ви їй… *це*?!
Я не встигла відповісти. Лєна говорила так, ніби ковтала слова й випльовувала одразу.
— Я ж бачу. Знову все для донечки. А син у вас так… для галочки?
Іра відвернулась від дзеркала й повільно опустила руки. На одній мочці золото вже блиснуло теплим відблиском, на другій — ще ні. Її чоловік, Сашко, стояв біля дверей і зробив крок назад, ніби не хотів опинитися між двома жінками.
Я притиснула телефон до вуха міцніше.
— Лєно, я зараз у Іри. Вона… — я ковтнула слово “вагітна”, ніби це було щось крихке, — у неї важливий день. Давай потім.
— Ні, зараз! — її голос підскочив, як кип’яток. — Бо ви потім зробите вигляд, що нічого не було! Ви вже вирішили все за нас!
Я прикрила мікрофон долонею й глянула на Іру. Вона не питала “що там”. Вона просто стояла — і по цьому стоянню було видно: хоче втекти в іншу кімнату, але не дозволяє собі.
Я відійшла до вікна, подалі від них.
— Я нічого “за вас” не вирішувала. Це мої сережки. Маминої мами. В нашій сім’ї вони йдуть від матері до доньки.
— А-а-а! — Лєна засміялась коротко, без радості. — “В нашій сім’ї”. А я хто? Чужа? Ми вам двох дітей народили, а ви нам — правила!
Її “ми” прозвучало так, ніби вона тримала за руку весь їхній дім і виставляла його на торги.
Я не відповіла одразу. Тільки подивилась на сережку в Іриних пальцях — вона лежала на долоні, як маленька крапля сонця. Іра тихо видихнула, ніби підказувала мені: *не роби з цього бурю*.
Та буря вже стояла на порозі.
— Лєно, — сказала я рівно, — я всім допомагаю однаково. Я ж тобі ніколи слова поганого не сказала.
— Ой, допомагаєте! — відрізала вона. — Що ви там допомагаєте? Раз гречки привезли — і ходите, як свята!
Від цих “раз гречки” в мене під очима ніби щось сіпнулося. Я повільно поставила чашку, яку тримала, на підвіконня. Так повільно, щоб не грюкнути. Грюкнути хотілося страшенно.
Перед очима на секунду мигнуло: як ми з чоловіком у борг робили синові весілля — зал, музика, сукня, щоб не гірше за людей. Як я шукала йому ту квартиру, оббивала пороги, рахувала копійки, ще працюючи після пенсії. Як я тягла пакети з магазину, коли Лєна втомлено писала “кидай під двері, ми з дітьми спимо”. Як я купувала онукам куртки “на виріст” і нові кросівки, бо старі — “вже не модні”.
І от тепер — гречка.
— Я не люблю рахувати, — сказала я сухо. — Але якщо ти вже почала…
— От-от! — перебила вона. — Ви тільки й умієте рахувати! А тепер золото! Ви знаєте, скільки воно коштує зараз?!
Я глянула на Іру: вона стояла, тримаючи сережку, і раптом пальці зціпили її так, що я злякалася — зламає застібку. Сашко непомітно підійшов і взяв її за лікоть — не обійняв, не притис, а просто торкнувся, як сигнал: *я тут*.
Я відчула, що в мені піднімається щось гостре. Не злість — гірка образа, змішана з втомою.
— Ти ж мої подарунки завжди віддаєш далі, — вирвалось у мене, і я одразу відчула, що сказано зайве, але слово вже полетіло. — Постіль, яку дарувала — твоїм батькам. Посуд — твоїй сестрі. Я мовчала.
На тому кінці дріт на секунду затих. А потім Лєна заговорила тихіше, але в цій тиші було більше ножа, ніж у крику.
— Ви зараз хочете мене принизити? Ганчірки ваші… Я порівняю “постіль” і золото? Серйозно?
— Я не про приниження, — сказала я, стискаючи пальцями край фіранки. — Я про те, що ти завжди незадоволена. Я дарую — ти відвертаєшся. І все одно я знову дарую. Бо це мої онуки, мій син… моя родина.
— Тоді чого ви так розділяєте? — Лєна знову підняла голос. — От скажіть чесно: ви любите Іру більше?
Це питання впало в мене, як цвях. Не тому що правда, а тому що його не можна “чесно” закрити одним словом. Як би я не відповіла — десь залишиться кров.
Я подивилась на Іру. Вона опустила очі. Ніби не хотіла чути відповідь. Ніби боялась її не менше, ніж я.
— Я люблю своїх дітей, — сказала я повільно. — А сережки… це традиція.
— Традиція! — Лєна виплюнула це слово. — А моя традиція — справедливість. Продайте їх. Поділіть гроші навпіл. Ось так буде по-людськи.
Я відчула, як у мене холоне спина. Не від ідеї “продати” — від того, що вона вимовляє це так, ніби мова про мішок картоплі, а не про мамині руки, мамину шкатулку, мамину “бережи, доню”. Ніби можна відрізати пам’ять і розкласти її на дві купки.
— Ні, — сказала я коротко.
— Що значить “ні”? — вона аж захрипла. — Ви навіть не подумали! Ми вам онуків дали!
— Лєно… — я вперше дозволила собі підняти голос. — Онуки — не валюта. І не аргумент у торзі.
Тиша. Я чула тільки, як у Іри в кімнаті щось клацнуло — мабуть, Сашко закрив вікно або торкнувся замка на дверях, щоб не чутно було сусідам.
А потім Лєна сказала зовсім іншим тоном — швидким, діловим, небезпечним.
— Добре. Я тоді сама з Ірою поговорю. Вона ж у нас “порядна”. Може, їй совість підкаже.
Мені вистачило секунди, щоб уявити, як Ірі зараз, з цими сережками в руках і з її новиною, дзвонять і давлять “совістю”. Як вона пробує усміхнутись, щоб не розплакатись. Як потім буде сидіти в тиші й думати, що вона винна за чужу жадібність.
— Не смій, — сказала я так, що сама себе не впізнала. — Не дзвони їй.
— А що ви зробите? — Лєна майже прошипіла. — Забороните?
— Я зараз подзвоню сину, — відповіла я. — І скажу, щоб він прийшов до мене. Сьогодні. Без тебе. Хочу говорити з ним очі в очі.
Вона мовчала три довгі секунди. Я відчула, як у мене тремтить коліно, але голос тримався.
— Та дзвоніть кому хочете, — нарешті кинула вона. — Все одно всі побачать, яка ви.
І поклала слухавку.
Я стояла біля вікна й дивилась на двір. Діти бігали по калюжах. Чужі діти. Чужа легкість. А в мене всередині — як після ляпаса: не болить ще, тільки пече.
— Мамо, — тихо сказала Іра позаду. Не “що сталося”, не “навіщо”, а просто: — Мамо.
Я повернулась. Вона вже застібнула другу сережку сама. Трохи криво, але застібка трималась. Від золота в її очах не було радості — лише ясність. Вона підійшла ближче й обережно торкнулась моєї руки, як доросла жінка торкається іншої дорослої жінки, коли обидві втомилися від чужих вимог.
Сашко кашлянув, ніби просив дозволу щось сказати, але не сказав.
Я взяла свою сумку. Витягла зі внутрішньої кишені маленьку коробочку — ту саму, потерту, з подряпинами. Поставила на стіл. Відкрила. Всередині — окрім сережок, лежала мамина тонка ланцюжок з хрестиком. Я сама колись носила його, потім зняла й зберігала “на особливе”.
Іра дивилась, не питаючи.
Я закрила коробочку й посунула її до неї.
— Візьми додому, — сказала я. — Не тримай тут.
— А ти? — спитала вона одним словом.
Я не відповіла. Просто накинула пальто і перевірила, чи ключі на місці.
На виході Іра раптом обійняла мене — не так, як донька обіймає маму “на прощання”, а так, як людина обіймає того, кого може зараз розірвати чужий крик. Її пальці стиснулися на моїх плечах, і я зрозуміла: вона чула майже все.
Я вийшла на сходову клітку. Дістала телефон і набрала сина.
Він відповів не одразу.
— Ма? — його голос був сонний, домашній.
— Прийди сьогодні, — сказала я. — Сам.
— А що…
— Прийди, — повторила я. — Я чекатиму.
Я не стала пояснювати в телефон. Пояснення — це для тих, хто слухає. А я вже не була певна, що мене там хоч хтось слухає.
Коли я спускалась сходами, руки перестали тремтіти. На першому поверсі я зупинилась, відкрила сумку, витягла маленький прозорий пакетик із двома шоколадками, які купила онукам “на потім”. Подивилась на них — і повільно поклала назад.
На вулиці було сиро. Я підтягнула комір і пішла до зупинки.
А в кишені пальта, під пальцями, тихо впиралася гостра грань ключа — ніби нагадувала: сьогодні ввечері в мої двері хтось таки постукає.
