Ми з молодшим братом ходили до школи. Одного дня я повернувся з уроків і побачив, як він хизується новеньким собачим нашильником. Реакція мати була цілком очевидною.
– У нашому домі не буде собаки! Ще її тут не бракувало. – суворо промовила вона.
Та брат не слухав, гордо пішов до своєї кімнати й повішав його над ліжком. Гарно вийшло. Тато зайшов і спитав:
– А де взяв гроші на це?
– Назбирав. Поступово відкладав кілька місяців.
– Ясно – відповів батько. – Значить ти стільки днів вже хочеш собаку… – продовжив він.
– Я теж дуже хочу! – втрутився я, хоча насправді мрію про неї ціле життя, але щоб не образити брата, який назбирав і купив нашильник відповів. – Цілий тиждень, як мрію!
Брат навмисне відкладав гроші, які йому давали в школу на їжу.
– Мріяти не шкідливо – додала мати й пішла по своїх справах.
Ми з братом сіли робити домашні завдання, як зазвичай. Він розв’язував свої прості приклади, а я мучився з дробами. Ми час від часу підіймали погляд на той нашильник і милувались ним.
– То виходить, якщо додати твої дні й мої, що ми мріяли про собаку – вийде сто два дні. Сто два дні нездійсненної мрії.
– Це сумно – раптом втрутився тато, який поруч читав газету. – Але нездійсненних мрій не буває. Якщо вона правильна, то обов’язково здійсниться.
Настала субота, ми звикли усі разом снідати, а потім дивитись телевізор, але тато кудись пішов з самого ранку. Ми чекали на нього кілька годин, а потім він раптово повернувся і застиг на порозі.
– Додайте до своїх ста чотирьох днів ще 32 роки, один місяць і десять днів.
А потім обережно розкрив пальто і витягнув з нього пухнасте кольорове цуценя з блискучими карими очима, яке уважно на нас усіх дивилося. Ми з братом аж заціпеніли від неочікуваності й стояли, як вкопані. До коридору ввійшла мати й всі ми чекали на її реакцію.
– Додайте ще двадцять сім років, три місяці й двадцять днів. – а сама пішла до шафи й дістала колись давно заховану жовту собачу миску.
А ви маєте якусь “нездійсненну мрію”?
